Глава третя. Лист.

    Сьогодні прокинувся, й не зміг згадати, звідки я. Точніше, я відчувала, що я не з цього світу, але підтвердження цьому я не міг сказати. Не міг згадати, чому я тут і хто мої минулі батьки. Та й були у мене взагалі колись інші батьки?...

    Схоже, саме так себе відчуває Розраза, коли на декілька секунд втрачає пам'ять. Ніби й знає, що щось не так, але згадати й зрозуміти, що саме так насторожує не може. Спогади ніби глузують. Вертяться поряд, а коли намагаєшся схопити й роздивися трохи ближче, вони вискальзують з рук, як би чіпко ти не схопив їх і як би ти не намагався їх витримати поряд. Потім усе повторюється.

    Сходивши на перший урок, блиснувши знанняси на відмітку «відмінно», яка була самою великою і дочекавшись довгоочікуваної перерви, сходив на невеличке полювання. Шлунок трохи стискався від голоду, бо я ще нічого не їв, а час в тридцять хвилин дозволив мені піймати двох ланей і одного зайця.

    Якби ми до сих пір були в світі людей - все-таки, пам'ять поступово, але повернулась до мене, хоч і частково, - цього б вистачало на декілька днів для багатьох, якщо не для всіх. Але зараз ми тут, не знаємо, як вибратися, і при цьому поступово забуваємо те, звідки ми, хто ми і все таке інше.

     Розраза підійшла до мене, коли я нарешті зайшов назад в Академію, дожовуючи зайця. Те, що вона підійшла до мене вже казало, що сталося щось доволі погане. Бо сестра майже ніколи до мене під час навчання не підходить.

— Нам прийшло письмо від батьків. - Трохи занепокоєно мовила вона і простягнула мені невеличкий конверт.

    Так, навіть не дивлячись на те, що тут була магія, тут усі - навіть люди, - користувалися саме такими способами передачі інформації замість того, щоб спробувати трохи полегшити собі життя, створивши телефони.

     Я обережно взяв вже відкритий конверт і діставши письмо, почав читати.

      "Любі діти, Розраза і та Дорран. Хочемо повідомити вам, щоб ви якомога швидше покинули Академію і повернулися назад додому. Причину такого поспіху ми нажаль, поки що не можемо вам сказати. З вчителями на рахунок цього ми домовимося трохи пізніше.

    Ваші любі батьки"       

    Я подивився на сестру, поглядом без слів запитуючи, чи знає вона хоча б приблизно, що відбувається. Вона потисла плечима, показуючи, що й сама особливо не вдупляє, чому батьки вирішили посеред навчання забрати нас з Академії.

— Можливо, це щось серйозне, раз вони просять нас про таке. - Мовила тихо сестра, нахиливши голову до мене майже впритул. - Нам треба вийти з Академії, щоб ніхто не бачив.

— Пропонуєш вночі втекти? - Так само тихо запитую, інколи намагаючись якомога помітніше роззиратись по сторонах і тим самим перевіряючи, чи не підслуховує нас хтось.

— Так. Якраз зібратися зможемо.

..

..

..

..

..

    Коли ми прийшли додому, не встигли нічого запитати в матері, як вона наказавши нам сидіти в кімнаті й не виходити, доки не покличуть, вийшла на вулицю й зникла в темряві ночі.

    Застрибнувши на невеличкий камінь, який був для сестри кроваттю в нашій кімнаті, Розраза тихо і трохи невдоволено пирхнула.

— Ми так хвилювалися і все заради чого? Заради того, щоб нас відправили до кімнати й нічого не сказали?

— Але ж вони ще в письмі сказали, що не можуть поки що сказати причини.

— Так, але я гадала, що вони спеціально написали так, щоб якщо що, ніхто зайвий не дізнався причини, і потім вже розповіли нам усе вдома.

— Гадаю, що колись вони нам розкажуть, що відбувається. Все-таки, вони не зможуть зберігати якусь інформацію в великій таємниці вічність.

   Коли нас покликали наступного вечора їсти, обоє батьків мовчали, як і за увесь цей час, лиш інколи дуже коротко перемовляючтаь між собою про щось. Я хотів було запитати, в чому причина того, що нам треба було повернутися так срочно додому, та й до того ж, чому вони мовчать так багато, але Розраза мене випередила:

— Може, ви нарешті скажете, в чому причина, чому ви нас відірвали від навчання, чи будете продовжувати тримати нас у незнанні?

— Вам зараз небезпечно виходити на вулицю, як і багатьом іншим. - Мовив нарешті батько, коли проковтнув останній шматок м'яса. - Ви перечекаєте, доки усе не стане більш-менш спокійно, і потім можете повернутися до навчання.

     На вулиці явно відбувається щось досить погане... Але що? І чому батьки навіть у власному домі бояться сказати нам причину того, що нам доведеться сидіти якийсь час дома?

     Я подивився на сестру і та знову ледь чутно пирхнула після відповіді батька. Схоже, її теж не дуже влаштовувала ця недосказаність між нами й дорослими, які, схоже, були сьогодні не в дусі.

    Подивився на батьків. Цікаво, чи гадають вони, що ми ще досить малі для того, щоб знати якусь дуже «таємну» інформацію? Мабуть, так, раз нічого не розповідають. Та й до того ж, вони навіть не підозрюють про те, що ми з Розразою прийшли з іншого світу, що ми не малі діти - в моральному плані, - і, якщо що, приймемо все доволі серйозно.

    Опинившись в кімнаті, сестра злісно вдарила хвостом з гострим шипом на кінці, показуючи своє невдоволення. З її носа вийшли дві невеличкі цівки чорного диму.

— Не кип'ятись так. - Я влігся на своїй не дуже м'якій кроваті.

    Холод приємно обпік шкіру, і я трохи примружився, відчуваючи, як мені скоріше хочеться зігрітися навіть не дивлячись на подібні відчуття.

     Сестра почала ходити туди-сюди по кімнаті, думаючи про щось своє, й інколи вигукуючи тихо «ми вже не малі діти, щоб вони нам нічого не казали!» або «от я теж нічого їм не буду тоді з власного життя казати, щоб вони зрозуміли, як погано мені зараз не знати того, що знають вони!»

    Я слідкував за Розразою поглядом. 

— Може, вони просто не довіряють нам... - Продовжувала бубоніти собі під ніс Розраза. - Так, наче ми прийшли з іншого світу, і вони про це знають...