Глава друга. Навчання.

    Спосіб, як потрапити назад до людського світу, ми так і не змогли знайти. Намагались малювати спочатку ті символи по пам'яті, які були намальовані на камінні в минулому світі, розклади каміння в потрібному нам порядку й чекали декілька днів, але нічого не виходило. 

    Інколи, коли я зв'язувався з матір'ю, зв'язок становився все більш поганим. Схоже, печать починала діяти все сильніше з кожним разом, але ніхто «прибрати» її не міг. Бо для цього потрібна була поряд людина, на яку її наклали.

    В останній раз перед тим, як остаточно втратити зв'язок з людським світом, мати повідомила, що вони вже мають декілька ідей того, як можна нас повернути назад, але їх ще треба перевірити.

— Як ви? - Запитав я перед тим, як зв'язок розірветься, схоже, вже назавжди, доки ми не повернемося.

— Все добре. Батько правда захворів трохи, але Лург каже, що нічого страшного не станеться, і Тимур зовсім скоро піде на поправку.

    По щоці жінки потекла невеличка сльоза. Схоже, вона теж вже зрозуміла, що можливо це останній раз, коли ми з нею побачимося. Обійнявши її усіма чотирма руками - сюди, на диво, перенісся мій зовнішній вигляд зі світу істот, хоча я гадав, що буду виглядати трохи по-іншому, - я спробував заспокоїти її. Мати обійняла мене у відповідь і тихо заплакала.

— Не хвилюйся. Ми не помремо там. Все-таки, у нас є своя сім'я. Хоч і не така класна, як ви, але гадаю, що вони спробують захистити нас.

— Я буду сумувати за тобою... - Майже пошепки сказала вона перед тим, як зв'язок знову обірвався.

    Коли я відкрив очі, зрозумів, що й сам трохи заплакав, доки спав. Розраза сиділа за столом, читаючи якусь книгу, на яку падало доволі ярке світло місяця. Схоже, вона навіть і не підозрювала нічого зараз. Тому, вирішивши зайвий раз її не турбувати, я перевернувся на інший бік і заплющивши очі, спробував знову заснути.

    На цей раз я не намагався знову зв'язатися з матір'ю чи з кимось іншим. Все одно це нам мало чим може допомогти. Вони до того ж і самі ще точно не знають, як нас звідси витягнути, а я міг тільки заважати їм, якщо намагався зв'язатися з ними при кожній нагоді.

    Коли нам виповнився рік - як я зрозумів, то по людським міркам це десь від дев'яти років до одинадцяти, - нас відправили у Академію. Мене на військовий факультет, сестру на медичний. Звісно, я теж у якомусь роді вивчав медицину, але то було потрібно більше для війни, аніж для допомоги постраждалим в більш мирні моменти.

     З сестрою ми тоді почали бачитися доволі рідко через те, що наші факультети були в різних крилах великої, шестиповерхової будівлі. Та й до того ж, частіше за все, я ходив на уроки на четвертому й п'ятому поверхах, а сестра на третьому й другому. Ми дуже рідко пересікалися.

    Взагалі, факультетів тут було декілька - істоти могли піти вчитися на медика, військового, на повара у довімки якихось багатих істот або якщо взагалі пощастить, у палац королів, на швачку і коваля. Взагалі, Академія була доволі популярна, бо було багато різних професій, тим часом багато з академій вчили тільки одній або двум професіям. Та й вчителі тут, схоже, були більш кращими, ніж у інших Академіях.

     На канікули, які були тут усього лиш один раз в навчальний рік і були тільки два тижні, нам з сестрою, як і багатьом іншим, дозволили повернутись додому, до батьків.

    Це був вже мій четвертий день в Академії. На відміну від мене, Розраза встигла вже обзавестися декількома подругами. А я не міг нормально розмовляти з людьми, яких знаю доволі мало.

    Проходячи повз багатьох створінь підчас перерви, які займались своїми справами, я прислухався до того, про що вони розмовляють. Всеодно вони нічого не дізнаються, а мені нудно. І хто додумався зробити настільки довгі перерви?... Аж тридцять хвилин. Що робити тим, у кого нема друзів? Просто тинятися по школі, нічого не роблячи й намагаючись придумати, як себе розважити наступної перерви?

     Коли я хотів було повернутися до кабінету, в якому у нас повинне було відбутися наступне заняття, у мене різко хтось врізався.

— Жиж! - Вигукнула молода дівчинка. - Прошу вибачити, я випадково! - Затарахкотіла вона, і вже через декілька секунд її тут не було. Наче вітром змило...

    Я озирнувся назад. Дивна дівчина вже встигла зникнути у натовпі. І як їй вдалося бути такою швидкою?... 

   Добре, фіг з нею. Бо на світі багато таких «дивних» зустрічей, коли люди - або в даному випадку гібриди, - стикаються випадково в людному місті.

   Коли всі уроки прийшли, і я збирався прийди в такий собі гуртожиток, до мене підійшла сестра. Я трохи здивувався, бо Розраза доволі рідко заходила в це крило Академії.

— Щось сталося? - Запитую, трохи здивовано дивлячись на неї.

— Так. Хто ми насправді? - Різко запитала вона, і потім виправилася: - Точніше, звідки ми?

— Ти хіба не пам'ятаєш? - Моє здивування стало ще більше, ніж до цього, коли сестра, похитавши головою, опустила погляд. - Ми зі світу людей. 

— Але, хіба таке можливо? Звісно, у нас теж є люди, але вони теж гібриди. Та й до того ж, багато хто казав, що світу людей нема! - Різко Розраза схопилась за голову. - Пробач. Зі мною коїться щось дивне. В останній час я перестала пам'ятати деякі речі, пов'язані з моїм минулим життям. При цьому це не звичайна забудькуватісь по типу взяв, забув, а потім підсвідомість підсунула тобі спогад про це. Скільки б я не намагалась заповнити прогалини у спогадах, нічого не виходить.

    Я легенько здригнувся, більш щільно притиснувши до тіла крила. Від напруги вони легенько запекли.

— Погано. - Відвертаюсь від Розрази. - Треба щось з цим вирішувати.

— Слухай, так, світ людей все-таки існує?.. - Я подивися в очі сестрі, й та знітилась, знову зрозумівши, що пам'ять чомусь вже вдруге підводить її.

— А тепер слухай мене сюди. - Мій голос був доволі різкий, я намагався показати всю серйозність ситуації. - Ти повинна не дати залишеним спогадам піти від тебе, бо якщо одного дня я теж загублю їх і навіть не зможу згадати, що втратив пам'ять про минуле життя, ти будеш єдина, хто буде пам'ятати хоч щось. Я розумію, що це буде важко, але будь ласка, постарайся заради наших батьків. Заради мене.