Глава перша. Початок.

    Я пам'ятаю майже все від свого народження у цьому дивному світі. Моя мати - дивне створіння, яке зовсім не проходило на звичайних людей, але й на нерозумних монстрів теж не була схожа, - інколи розмовляла тихо з нашим батьком, наче боячись нас розбудити. Я приглушено чув їх слова через товщу стінки скорлупи мого яйця, в якому я зароджувався. Приглушено відчував. І лиш зовсім трошки міг поворухнутися.

    Коли я намагався зробити щось, усе тіло трошки свербіло, а багато капілярів довкола мене не давали спроб нормально навіть руку вперед простягнути, й спробувати роздивитися себе в цій темряві.

    Чомусь, свідомість вирішила «активуватися» саме в цей момент життя - коли я повинен був ось-ось вилупитися. Я пам'ятав усе, що відбувалося зі мною в моєму, як розумію, вже минулому житті.

    Коли ми з Ластівкою нарешті вилупилися з яєць - як виявилось, тепер ми були братом і сестрою, - я через декілька годин нарешті зміг відкрити очі й подивитися як на себе з сестрою, так і на наших нових батьків.

     Я зберіг лиш колір шкіри і три хвости з минулого життя. Але, як виявилось, колір, як і чотири руки передались мені по генетиці від батька - великої істоти, чимось схожої на гібрид дракона й скорпіона. При цьому, судячи з усього, скорпіон виграв у більшості з частин тіла батька. 

    Чорна луска виблискувала на тьмяному світлі, доки він, вигнувши довгу шию, розглядав нас уважними жовтими очима, які ніби пропалювали наскрізь. Такі ж до цього я вже встиг побачити у сестри. Велике тіло ледь вміщалось в нашій з сестрою невеличкій кімнаті, схожій чимось на одну з кімнат якоїсь печери. Та й то він сидів тут на половину.

    Мати, яка вигнала батька з кімнати, кажучи, щоб не лякав своїм видом недавно вилупившихся дітей, була більш стрункою, малою і тендітною. Але гострі кігті й осине жало виглядали теж доволі небезпечними.

    Коли я глянув на сестру, то помітив, що на її хвості теж було жало. Але більш схоже на батькове - теж масивне й біле. Від матері сестра отримала прозорі крила, схожі на крила комахи. Мої ж були теж схожі на крила матері, але мали темні перетинки, як у батька. На диво, у Ластівки, яку вирішили у цьому світі назвати Розразою, не було чорних смужок по тілу, як в матері. Була тільки помаранчева луска, яка трохи віддавала жовтим.

    Коли ми вже підросли, навчились ходити - тут усі ходили на чотирьох кінцівках, як справжні дракони, - навчились розмовляти і навіть вже почали потроху літати, батьки вирішили вчити нас читати й писати. Я трохи здивувався, коли зрозумів, що тут теж можуть писати й читати, хоча гадав, що це буде доволі незручно з такою побудовою тіла щось писати.

    Ще через два місяці я став намагатися знову пробудити сили амфігорів, які, схоже, залишилися при мені. На рівні з цим я також згадував те, чому вчив мене Лург. Усе це мені все-таки вдалося, але не одразу, наче не впізнавало мене якийсь час. Правда, після використання своїх сил, трохи паморочилося в голові.

    Одним вечором зачинившись у себе в кімнаті, Розраза серйозно подивилась на мене.

— Нам треба якось вибиратися звідси. - Мовила вона на людській мові.

    До цього сестра майже не розмовляла на людській. Бо до неї свідомість з минулого життя поверталась трохи повільніше, ніж до мене, і їй довелося багато часу спочатку згадувати, що сталося, і що відбувалося в минулому, а потім згадувати мову, якою вона розмовляла до того, як ми потрапили сюди.

    Я не намагався допомагати їй «приходити в себе». Все-таки, це викликало би багато запитань, та й не знав я ще, чи це саме та Ластівка, яка мені потрібно. Бо скажу щось, і тисячі запитань посиплються. Я, звісно, міг би розповісти їй усе, але це займе досить багато часу. До того ж, я думав над тим, як потрапити назад у світ, до якого ми вже встигли звикнути.

    Сівши на підлогу, сестра повільно кліпнула, дивлячись на мене.

— Я хвилююсь за своїх батьків. Вони ж не знають, що зі мною сталося.

— Треба спробувати зрозуміти, як їм можна послати звістку про те, що з нами все добре і про те, де ми зараз. - Зам'явся на секунду. - Може... Через сни. 

— Пробуй. - Розраза кивнула головою, вказуючи на місце, де за ідеєю була моя кровать.

    Влігшись на холодному камінні, я заплющив очі й почавши медитацію, поступово почав засинати. Перед тим, як остаточно провалитися у сіті сну, я уявив звичайний, людський світ.

    Мати нервово ходила туди-сюди біля Терна, який допоміг мені «з'єднатися» з жінкою, коли відчув мою енергію. Якби у матері був хвіст, зараз вона б їм размахувала зі сторони в сторону від нервування.

    Зовсім недавно я закінчив розповідати матері про те, що з нами сталося і де ми зараз. Також я вибачився за те, що не міг декілька місяців зв'язатися з батьками, бо й сам розбирався з цим усім.

— Нічого страшного. - Мовила мати, обійнявши мене, і коли вона тихо пообіцяла, що щось придумає, зв'язок різко обірвався.

    Я різко відкрив очі.

    Розраза сиділа поряд зі мною, і коли побачила, що я вже прокинувся, запитала:

— Ну що?

    Повільно піднявши голову, я повільно сів, хоча після сну хотілося ще трохи полежати на нагрітому місці.

     Декілька секунд я приходив до тями. Схоже, це тіло ще треба буде добре натренувати, щоб потім не відчувати ніяких ефектів після використання своїх сил чи спроб встановити зв'язки з іншим світом. Або ж, можливо, в усьому була винна печать Лурга, яка за ідеєю не давала мені уві сні переходити а інші світи і можливо зараз обірвала зв'язок.

— Мати з Терном вже знають, що з нами. - Повідомив нарешті я. - Скоро може батько так само буде знати. І твої батьки теж.

    Сестра видихнула.

— Це добре. Можливо, зовсім скоро вони прийдуть нам на допомогу.

    Влігшись на своїй кроваті, сестра солодко позіхнула, і заплющивши очі, тихо мовила:

— На добраніч, Дорране.

    Відвернувшись від неї й знову влігшись на нагріте місце, я відповів:

— На добраніч.