Глава четверта. Контакт.

     Зар ходив туди-сюди по кімнаті, нервуючи. Його очі інколи металися по кімнаті, наче намагались знайти щось. Усі, хто тут був, мовчали, і це тільки ще більше нагнітало й давило на мене.

— Я не знав, що усе так станеться... - Тихо говорив собі під ніс батько Мірарди. - Але все-таки сталося... 

   Я трохи не розуміла, що він казав, може через те, що він дуже тихо й нерозбірливо казав. Може, через те, що він казав те, чого я ще не знала. А може і те і те одразу.

   Різко, чоловік подивився на Мірарду, яка сиділа поряд зі мною на м'якому дивані.

— І що ти плануєте робити зараз? - Запитав чоловік у моєї сестри.

— Я збираюсь знищити його. - Різко мовила дівчина. - Піду туди, й знищу. Бо я не певна, що з ним можна розмовляти, і якось намагатися «направити» його на більш добрий шлях. 

— Ти не підеш туди. - Майже прогарчав Зар. - Я не хочу, щоб ти ризикувала.

— А що ще ти пропонуєш мені робити? - Мірарда намагалась зберігати спокій, я чула це по її голосу. - Я бачила те, що сталося з моєю... - Та трохи скривилася. - Матір'ю. І воно явно не налаштоване на мирне життя. Воно - справжній монстр. І я певна, що скільки з ним не говори, він всеодно буде продовжувати нападати на тебе. Свідомість справжнього Гронта повністю захопила хвороба, так що я не певна, що зможуть прокинутися хоч якісь спогади, і він потихеньку почне приходити в себе.

   Батько Мірарди глибоко зітхнув, на декілька довгих секунд замовчавши. Він ніби намагався заспокоїти себе. Потім, він повільно мовив:

— Якщо ти так агресивно налаштована, щоб вбити Гронта, тобі потрібна буде підтримка. Я піду з тобою, і це не обговорюється.

   Сестра повільно кліпнула, дивлячись на батька трохи розгублено. Вона хотіла сказати щось ще, але той зупинив її.

— Вам потрібна буде кожна допомога у цій битві. Я певен, що якщо що, зможу тобі допомогти.

— Я не можу тобою ризикувати так само, як не можу цього зробити з Аметистовою та Часоколом. - Дівчина на секунду глянула на нас з братом. Потім знову перевела погляд на свого батька. - Тому ти певен, що хочеш піти з нами?

   Чоловік кивнув. Дівчина відвернулась, про щось думаючи. Її очі інколи блукали по пейзажу за вікном.

— Добре, як скажеш. Ти можеш піти зі мною. Або з нами, якщо ще люди зберуться.

— Тоді я теж з тобою йду. - Мовила різко я, подивившись на Мірарду. 

— Ти точно не підеш, це не обговорюється. Ти ще дуже мала для цього. - Мовила вона, і чомусь мені здалося, що вона намагалась спробувати стати мені не тільки люблячою сестрою, а ще й матір'ю, якої мені не вистачало весь цей час.

— Мені нагадати тобі, в якому віці ти стала провідницею? - Мовила я. - Тільки тоді, коли тобі було десь дванадцять років. А зараз, смію тобі нагадати, тобі тільки чотирнадцять. І ти ще смієш мені казати щось про мій вік?

— Мені хоча б чотирнадцять, а тобі тільки дев'ять. - Я хотіла ще щось сказати на свій захист і спробувати вмовити сестру, але вона різко гаркнула: - Все, розмова закінчена. Ти нікуди з нами не підеш.

— Ну блін... А якщо з Лургом? Він точно навчить мене якоїсь цікавої фігні, щоб захистити тебе! Та й до того ж, я знаю вже багато лікарських трав, тому точно зможу тобі допомогти якщо що. Я ж не прошу брати з собою ще й Часокола. 

   Мірарда глибоко зітхнула. Вона подивилась на мене трохи невдоволено.

— Мені це ще треба обдумати. - Я ледь стрималась, щоб не вигукнути від радості, але провідниця різко мовила: - Перед тим, як ти ще більше зрадієш, попереджу одразу - те, що я сказала, що подумаю, чи брати тебе з нами, це ще не значить, що це вже значить «так», а я вирішила просто час потягти заради інтриги.

— Так, я розумію. - Мовила я.

..

..

..

..

..

— Я тобі допомагати не буду. - Прогарчав Найток, як тільки я заснула й опинилась майже біля нього. Чорноводий трохи нахилив до мене голову, наче дивився мені в очі. Ті в свою чергу хвороба трохи примружила. - Тому не сподівайся, що отримаєш від мене щось.

   У хвороби явно був поганий настрій. Знову. Чомусь я не дуже здивована тим, що він відмовляється від допомоги. З чого б то йому мені допомагати? Чорноводий відродитися може, бо ніхто його серце не знищив. Принаймні, ми не знаємо, чи справді так. Але, судячи за тим, що він каже, у нього воно до сих пір є. Тому Найток не вразливий до смерті.

— А я й не прошу тебе допомагати мені. - Мовила спокійно я. 

— Тоді нащо ти приперлася сюди? - Голос хвороби ставав все більш роздратованим. - Будеш забирати мою силу, навіть не просячи, як довгі роки це робили з одним моїм братом? О, повір мені, такого не буде. Я так просто не дам тобі це зробити. І взагалі...

— Слухай. - Обірвала його я, і чорноводий затнувся. - Я би хотіла просто мирно з тобою поговорити, а не забирати силу.

— Поговорити значить? - У голосі Найтока тепер почала з'являтися недовіра. - Хочеш заговорити мені зуби, зробити мене уразливим до тебе?

— Ну чого це? Слухай, я розумію, що тебе колись підставили...

— Підставили... - Повторив Найток, майже повністю заплющивши очі.

   Він ніби щось згадав. Щось особливе з його минулого. Чи могло це бути те, про що казала мені Мірарда? Хто його знає, але схоже, я його «зламала». Бо навіть через декілька хвилин він сидів в такому положенні, не рухаючись і дивлячись кудись позаду мене.

   Мабуть, зараз я намарне згадала те, що мені розповіла сестра з деяких спогадів Терна...

— Так, підставили. - Повторила я, розвіявши тишу, і чорноводий повільно знову подивився на мене. - Але це не означає, що усі для тебе бажають тільки чогось поганого. Слухай, я знаю, що з тобою сталося. І мені дуже шкода, що тебе так змушували мучатися. Але я справді хочу з тобою почати товаришувати.

   Мені дійсно хотілося подружитися з чорноводим. Мені він здавався цікавим, хоч і не розмовляв зі мною особливо. Він був для мене чимось загадковим. Чимось, чого не бачили люди навіть у великих городах, що вже казати про Лісний Народ. Тому з кожним разом мені хотілося розмовляти з Найтоком все більше, тим самим дізнаючись про нього щось нове.