Глава третя. Захоплене тіло.

— Як гадаєш, що це може значити? - Запитав Алан, подивившись нарешті на Мірарду.

   Якийсь час дівчина мовчала, дивлячись на велику купу комах, які лежали на землі, не намагаючись тікати й ховатися від людей. Їх знайшли на території лісодвоногів. Провідниця думала над тим, що треба сказати чоловікові. Розповідати про те, що відбувається у них з хворобами може бути небезпечним. Навіть серед лісодвоногів може бути той, хто захоче зрадити свого провідника й використати інформації для своїх цілей.

— Я навіть не знаю... - Мовила вона нарешті, хоча в думках вона вже уявила самого найстаршого брата - монстра, який чимось схожий на комаху. - Навіть варіантів ніяких нема. Щось ще дивне було? - Дівчина подивилась на Алана у відповідь.

    Чоловік глибоко зітхнув. Доки він думав над чимось, дівчина помітила Тимура, який сидів трохи далі від них, і уважно слідкував майже за кожним рухом провідниці. Її легенько передернуло від думки, що хтось може її кохати по справжньому окрім рідних людей по типу батька, брата чи сестри.

   Вона не знала, як на все це реагувати, й не знала так само, що на це відповідати. Ну а що Мірарда ще хотіла? У неї ніколи в житті не було хлопця, особливо такого, який би так відкрито признався їй в коханні. Тому вона намагалась частіше за все бути далі від хлопця, інколи думаючи про те, що йому відповісти на таке признання.

   Так, Тимур був непоганим хлопцем, дівчина це бачила, і не один раз. Мірарда знала, що якщо щось станеться, хлопець завжди прийде на допомогу. Але вона майже нічого до нього як до того, з ким могла б у майбутньому мати відносини не відчувала. Принаймні, поки що.

— Учора знайшли одну з отруйних комах. - Дівчина була рада, що мала нарешті можливість відірвати погляд від Тимура, й подивитися на Алана. - Ледь не вбила одного з наших. Я не знаю, звідки вона - та й багато з комах перед нами, - взялась тут, бо шанс з'явитися таких дуже малий.

— Це зрозуміло. Тут багато двоногів, обов'язково хтось з них побачив би отруйних комах. Тут би всіх повикурювати спробували образу, щоб людям гуляти спокійно було. Та й деякі види комах не жили у наших лісах, бо не дуже підходить через тих же двоногів. Особливо смертельно отруйні.

— Але звідки ж взялась ця куча? - Знову запитав чоловік.

— Ніхто не знає. 

    Дівчина продовжувала розглядати купку невеличких мертвих тіл, помічаючи все нові й нові види отруйних комах. За останній час Лург прийнявся з власного досвіду вчити людей з Лісного Народу, як виглядають подібні комахи, і які стратегії по їх вбивству краще використовувати, якщо вони звісток достатньо великі, щоб їх побачити.

— Добренько, якщо ще щось дивне буде, покличте. - Мовила дівчина, йдучи від чоловіка через декілька хвилин мовчання.

   Її непокоїла та думка, що Гронт вирішив побувати на території ще й на лісодвоногів. Можливо, він захоче знищити ще й їх, хоча ті були досить мирні.

   Чомусь до голови заповзла нова думка про те, що Глорія - мати Мірарди, - могла знати щось більше. Можливо, жінка могла дати більше знать про те, що відбувається. Зв'язавшись подумки зі Сніжним, та швидко розповіла йому всю ситуацію, й поділилась своїми думками про те, чи варто дійсно йти до її матері, щось дізнаватися.

   Білий дракон якийсь час думав. Потім погодився з ідеєю дівчини. Все-таки, їм потрібна була нова інформація, бо було відчуття, що вони стоять на місці, ніяк не продвигаючись вперед. І через деякий час зібравши потрібні речі в дорогу, відправилися в шлях.

..

..

..

..

..

    Дівчина намагалась зробити свої кроки якомога тихішими. Пройшло майже чотири дні, звідтоді як вони нарешті долетіли сюди - Сніжний навчився швидко літати, й при цьому не витрачати великих сил. Мірарда пишалася тим, що білий дракон не стояв на місці, й прогресував. Вона зрозуміла, що еволюція все-таки пішла йому на користь, і не дивлячись на те, що він став у два рази, якщо не в три більшим, отримав як нові здібності, так і можливості добре тренуватися.

     Звісно, про здібності ще треба було багато чого дізнатися, бо майже не було моментів, де дракон міг їх використовувати. Але Мірарда була певна, що колись настане той час, коли Сніжний зможе проявити себе на повну.

   На меблях було багато пилу, ніхто його особливо не прибирав, хоча дівчина пам'ятала, що в останній раз, коли була тут разом з Аметистовою, тут було не так брудно. На підлозі майже не було пляшок, хоча Мірарда була певна, що її мати з прийомним батьком почали пити, побачивши, що їх діти втекли.

   Погляд провідниці метався зі сторони в сторону, намагаючись знайти признаки того, що тут ще хтось живе. Було таке відчуття, що цей дім давно покинули - якраз в той момент, коли Найток ще був не запечатан, і зробив свою «домівку» під домом.

— Може... - Почала було дівчина, але різко її перервав Терн.

   ×Тихо!× - Різко мовила грибна чума, і Мірарда затнулась, зупинившись на місці. - ×Я щось чую...× - Продовжила хвороба. - ×Просто прислухайся×. 

   Дівчина спробувала якомога краще прислухатися до довколишнього світу, намагаючись вловити кожен звук, який до цього не могла почути. І справді, Терн не збрехав. З однієї кімнати долинав дивний звук. Наче якась велика комаха гризла довгу гілку, щоб розділити її на декілька частий, тим самим готуючи новий матеріал для свого персонального кубла.

   ×Сніжний, якщо що, будь готовий× - Мовила Мірарда подумки до білого дракона, і повільно, намагаючись ще більш тихо, ніж до цього, йти до тієї кімнати. ×Не подобається мені це...× - Мовив так само подумки Терн. - ×Будь обережна, добре?×

   Дівчина нічого не відповіла хворобі. Вона лиш повільно й тихо підходила до відчинених дверей, готова відбиватися від нападу кожної миті.

   Мірарда заглянула до шпарини між дверима й стіною, розглядаючи те, що знаходилося у кімнаті. Багато якогось темно зеленого слизу було розміщено на стінах, стелі й підлозі. Вона була схожа на смолу, але схоже, її неможливо було зробити твердою. Тому зараз та, яка була на стелі й стінах, повільно стікала з них.