Глава друга. Найток.

    Сірі, майже чорні хмари повільним темпом затуляли небо. Потихеньку підіймався холодний вітер, який здіймав шетех опалого листя, яке інколи могло трохи кружляти у повітрі, наче декілька малих й дуже радісних дітей. Вони ніби обіцяли нам - зовсім скоро підуть жорстокі холоди разом зі снігом, який замінить опале листя вітру, тільки дочекайтеся.

— Скоро дощ точно буде. - Вже буденно, по-звичному мовив Лург, підходячи до мене й дивлячись білими, сліпими очима на небо. - Якщо звісно не сніг.

   Чоловік наче знав щось. Наче відчував щось набагато більше, ніж усі ми разом узяті. Але він по-зрадницьки мовчав, чекаючи потрібного часу, щоб розповісти нам самі потайні тайни, які він тільки хранив десь усередині себе. А може, й просто не хотів нічого казати.

— Як гадаєш, як швидко ми зможемо знайти його? - Запитала я, натякаючи на одну з хвороб, яку залишилося знищити.

— Це покаже тільки час. - Повільно мовив радник. - Такі моменти ми не можемо вирішувати, як би ми не намагались. Можемо тільки спробувати наблизити нашу смерть або нашу перемогу. Тому залишаться тільки робити й потім чекати.

   Я повільно кивнула, не до кінця розуміючи його слова. Може, коли трохи підросту, тоді й зрозумію усе, що він казав не тільки сьогодні, а й взагалі. Можливо, тоді я теж стану такою розумною і досвідченою в своїй справі, як Лург.

— Є якісь завдання для мене? - Запитала знову я, не знаючи, що ще можна сказати.

— В принципі, як завжди - сидіти, перевіряти запаси трав і вчити нові. Мірарда поки не давала якихось завдань, а тільки відправила декілька патрулів з мисливцями, й наказала бути якомога обачнішими.

— Зрозуміло. - Я глибоко зітхнула. - Чомусь інколи таке відчуття, що все, що зараз відбувається почалося тільки через те, що ми сюди прийшли. Ніби якесь прокляття, яке переслідує нас з братом ще з самого початку.

— Воно всеодно коли-небудь повинне було початися. І якби вас дійсно переслідувало як ти сказала якесь прокляття, тоді сталося б щось більш погане, ніж те, що відбувається. Все-таки, не все так погано. Майже ніхто не вмер...

— Але можуть вмерти. - Різко мовила я. 

   Ми замовчали. Лург відвів погляд, який тепер втупився у вербу посеред галявини, а я знову озирнулась, дивлячись на те, що відбувалося на галявині. Декілька хлопців виходили з кубел, і потягуючись, збирались йти у наступний патруль, коли прийде той.

    Зі свого кубла також вилізла нарешті й Мірарда. Вона виглядала трохи втомленою, але її рухи всеодно були інколи трохи різкуваті. Там, де не було смоли на її обличчі, шкіра була червоною. Коли провідниця помітила нас з Лургом, повільно підійшла до нас, потираючі очі й намагаючись викинути залишки сну з голови.

— Мені треба з тобою поговорити. - Мовила вона, дивлячись на мене. Я повільно кивнула.

   Коли ми залізли на саму високу й достатньо товсту гілку верби, яка могла б витримати вагу нас обох, я запитально подивилась на сестру. Та не поспішала починати розмову. Але коли почала, простягнула мені невеликий камінь червоного кольору.

— Як ти знаєш, Найток запечатан у цьому камені. - Повільно мовила дівчина. - І я хотіла би, щоб якщо ти захочеш, ти почала розмовляти з чорноводим, щоб так би мовити, поставити його на правильний шлях.

   Я на декілька секунд замерла. Вона дійсно хоче цього? Але чому?

— Ти хочеш, щоб я розмовляла з ним якийсь час? - Мірарда кивнула. - Але чому?

— По-перше, я певна, що ти зможеш це зробити. Ти зможеш протистояти йому, якщо щось може піти не так.

   Я повільно кліпнула.

— Що саме може піти не так?

   Провідниця тихо хмикнула.

— Пробач, я мабуть не з того почала. Так ось... Було колись три брати. Три хвороби. Вони несли за собою хаос і біль, знищуючи цілі села й городи до одного моменту. Двох з братів - а саме самого молодшого, і самого старшого, - нібито знищили, а середнього запечатали в одній людині. Його сила, як і тіло з душею, переміщалося з одного носія до іншого через спеціальні печаті. І як ти можеш зрозуміти, то це «проклятяя» передалася й мені. Коли я ще не знала, що це щось погане, я декілька разів використовувала сили хвороби. Коли я вперше використала їх, грибна чума прокинулась. Одного дня, коли я вперше за увесь час зустрілась з матір'ю, Терн повільно почав захоплювати моє тіло. Гадаю, що якби мене не зупинив батько, тоді сталося б щось погане. Коли пройшов якийсь час, і я вирушила разом зі Сніжним на пошуки Лурга, хвороба потихеньку почала захоплювати моє тіло. Але як бачиш, усе обійшлося.

— І ти хочеш сказати, що якщо зі мною станеться щось подібне - тобто хвороба може спробувати захопити моє тіло, - я зможу йому протистояти?

— Це, звісно, мало вірогідно, але все-таки шанс може є. Я знаю, що ти можеш його «приструнити», якщо щось станеться. Тому я й пропоную саме тобі цю роботу.

— Якщо що, я зможу відновитися далі розмовляти з чорноводим? 

— Так. Ти можеш навіть прямо зараз відмовитися від цього. Тебе ніхто не змушує розмовляти з хворобою.

   Я трохи примружилась, почав думати над словами сестри. З одного боку мені трохи лячно, бо що ж може знаходиться в голови у тієї хвороби? А з іншого боку мені дійсно цікаво, що станеться, якщо я спробую поговорити з Найтоком.

— Що ж, я згідна. Але при умові, що декілька днів ти будеш поряд зі мною, щоб якщо що допомогти. 

   Мірарда кивнула, й трохи посміхнулась.

— Коли почнемо? - Запитала вона у мене, і я потисла плечима.

— Не знаю. Можемо почати прямо зараз, якщо у тебе нема ніяких справ.

   Темрява була довкола нас з Мірардою, коли дівчина щось зробила. Дівчина стояла спокійно, а на мене темрява потихеньку починала тиснути на мене, наче хотіла звести з розуму, показати, що я даремно сюди прийшла. Провідниця здавалась такою спокійною, коли дивилась на велике чудовисько перед нами, наче воно не могло вбити нас одним махом. Я навіть почала трохи заздрити її спокою, бо було видно, що вона не намагалась «тримати оборону».