Глава дев'ята. Справжній дім.

— І це він, так? - Запитала я, коли ми нарешті увійшли у двоповерхову будівлю мого як виявляється справжнього дому, де я повинна була колись жити, як звичайний двоніг і не знати життя у лісі.

— Так. - Мовив Зар і закрив за нами вхідні двері.

   На секунду стало лячно, що зараз усе знову почнеться і на цей раз я вже не всигну, або навіть не зможу втекти. Але коли чоловік пройшов поряд зі мною і помахом руки запросив до якоїсь кімнати, страх чомусь сам собою зник, ніби його ніколи й не було. Я повагом пройшла до кімнати і майже одразу підмітила, що тут зазвичай приймають щось на кшталт гостей.

— Чай зелений, чорний чи тобі краще трав'яний? - Запитав батько, стоячи у проході і дивлячись на те, як я озираюся по сторонах, роздивляюсь будинок.

    Я подивилась на нього, спочатку не зрозумівши питання. А точніше не зрозумівши того, що означає цей його "чай". Але вже через декілька секунд я згадала, як Каріна мені пояснювала про це. Чай - рослина, яку спеціально вирощують, щоб потім зірвати потрібні вже спілі листки та залити водою. А потім отримати теплий напій. Чай зазвичай росте у вигляді куща. Приблизно так я про це пам'ятаю. Жаль, що Каріна зараз на мене може злитися з-за того, що я не захотіла приєднатися до неї і стати двоногом.

    На секунду я піддалася сумнівам. Чи правильно я зробила, не пішовши з нею? Може, так дійсно було би краще як для мене, так і для інших з Лісного Народу? Та ні, все ж таки я правильно зробила. Можливо. Гх, не знаю! Це питання ще треба буде обдумати, коли я вийду звідси.

    Я знову подивилася на батька, який все ще стояв і чекав моєї відповіді. Побачивши мій погляд, він запитав:

— Чи ти не будеш нічого пити?

— Мабуть ні... - Тихо мовила я і Зар нарешті увійшов у кімнату, через декілька секунд сівши на один зі стільців.

    Я сіла на такий же самий стілець, який був напроти нього і щоб не дивитися на Зара відкрито, знову почала оглядати кімнату. Є одна як я зрозуміла шафа, де було багато книг і на одній з полиць стоїть горщик з якоюсь квіткою. Є достатньо широкий стіл поряд з нами, на якому нічого не стоїть і який зроблений з можливо не натурального світлого дерева.  Скріплені білою масою камені у формі перевернутої вниз "у" біля іншої стіни. Квадратна картина з якоюсь жінкою, яка чомусь здається мені знайомо.

    Такі ж сірі очі з відблисками легкого голубого кольору біля зіниць, таке ж трохи золотаве волосся, такий же невеликий і тендітний ніс...

— Це твоя мати. - Помітивши мій здивований погляд, спрямований на цю картину, мовив Зар. - Тому більше не дивуйся, що ви так з нею схожі.

— А... - Я встала і підійшла до картини, поглядом продовжуючи ковзати по фотографії матері. - Як її звали?

— Ти не пам'ятаєш? Гм... Можливо тобі просто ніхто не казав... Її звали Глорією.

— А, точно...

    Глорія. Глорія, Глорія. Ось так значить звали мою мати, а я вже встигла про це забути. Яка з мене тоді добра дитина, якщо я забула ім'я своєї рідної матері вже з того моменту, коли мені сказали її ім'я? Хоча... У мене було багато інших справ, тому не дивно, що я заповнювала голову іншими думками і ім'я матері просто зникло десь у пустоті. Чому вона кинула мене і ніколи більше не поверталася? Чому вона кинула батька, якщо у неї були придумані причини про те, куди я поділася? Чому батько не зупинив її? Стільки питань і ні однієї відповіді...

   Коли я знову сіла напроти батька, хоч якась картина збиралася у мене в голові.

— Чому мати залишила як мене, так і тебе? - Запитала я головне питання.

    На рахунок батька мені трохи зрозуміло. Можливо, він був такою собі людиною не тільки поряд зі мною, а ще й поряд з іншими. Але чому вона залишила мене одну у незнайомому лісі з малознайомими для неї людьми? Добре. Морока вона може й знала трохи краще. Але усіх інших однозначно ні. Може, вона вважала, що так буде краще? Або гадала, що у мене буде характер як у батька, тому вона вважала, що краще, щоб я загинула у лісі і мене ніхто не зміг знайти? Все ж таки, тоді була вже осінь, тому шанс того, що я просто замерзну, був вже більшим, ніж улітку чи в кінці весни. Тим часом Зар почав свою розповідь про матір:

— Вона була... Ммм... Трохи легковажною як в цьому плані, так і в плані інших речей. Твоя мати майже постійно думала тільки о своїх почуттях та о своїх проблемах, гадаючи, що у інших ніколи не буває проблем. Глорія майже постійно гадала, що якщо вона навіть когось поллє "гряззю", то та людина все одно не образиться і все буде добре. - На секунду він перестав говорити, ніби про щось почав думати, але потім продовжив: - Я все ж таки коли вже який раз побачив її спочатку думав, що вона... Як це правильно сказати... Я гадав, що вона хоч колись зміниться... Але цього не вийшло.

— Ясно... - Тихо мовила я, коли батько нарешті закінчив свою розповідь.

— До речі! - Різко сказав батько і дістав щось з карману. - Мати хотіла тобі передати це якимось чином, але не встигла. - І Зар кладе прямокутну жовту коробку на стіл майже перед моїм носом.

— Що це таке? - Питаю, роздивляючись прямокутну коробку.

— Подивись сама.

   Я повільно беру жовтий коробок з чорним написом внизу на дивній мові і той з легкістю відкривається, коли я намагаюсь це зробити. Поклавши його на диво не дуже важку кришку - вона явно зроблена з товстого паперу, - прибираю щось схоже на двоножачий пакет, але трохи товще. Теж кладу його на стіл і бачу те, чим багато хто з двоногів користується - навіть їх двоноженята інколи бігали й ніби вихвалялися цими речами перед іншими.

    Телефон. Двоножачий звичайний телефон, який я вже багато разів за своє життя бачила. Дивлюся то на батька, то на цей телефон. Чи він здурів мені його давати? Я ж не розберуся, як ним користуватися навіть і через сто років!

— Не хвилюйся. - Намагається мене заспокоїти Зар, спокійно дивлячись на мою реакцію. - Якщо що, я допоможу тобі розібратися з ним.

— А я й не хвилююся, - кажу це, при цьому повільно беручи сам телефон у руки. - А... Як його вмикати?...