Глава восьма. Печать.

    Як мені це зробити? - головне питання цього ранку, яке застало мене несподівано. Я не знаю ні однієї печаті, яка могла б повністю перекрити доступ Темних до нашого світу. Та й про самі печаті я дізналася тільки недавно. Хіба що можна було б запитати у Сніжного, але я не певна у тому, що знання білого дракону аж настільки широкі у цій сфері. До того ж за останній час він завжди був поряд зі мною, щоб підтримати у разі чого як розумною порадою, так і просто морально, коли це потрібно.

   Люм інколи приходив до нас, щоб теж трохи заспокоїти мене і спробувати дати якусь невелику пораду, але у нього було багато справ, тому такі зустрічі відбувалися не дуже часто, як хотілося б. Все ж таки, доки провідник - тобто я, - не може прийти до тями після того, що трапилося вже декілька днів тому, він стає на його місце, як радник і такий собі заступник провідника.

— Ну годі тобі продовжувати ще глибше впадати у депресію. - Мовив сьогодні зранку Сніжний, подивившись на мене примруженими очима. - Його вже не повернути, як би цього не хотілося. - Білий дракон махнув великим хвостом. - Давай краще для розради трохи політаємо? Ну, як тоді...

— Добре... - Тихо мовила я і Сніжний опустив шию, майже торкнувшись холодного полу, щоб я могла залізти у сідло.

   Коли ми злетіли і літали майже десь півгодини, ніхто з нас не промовив ні одного слова. Десь далеко виднілися великі будівлі двоногів, яким вже стукнуло трохи більше року і вони були вже ніякими не новими, а теперішніми. Каріна повернулася додому, дуже рідко приходячи до нас. Куди вона поділа Темне Полум'я, щоб не показувати його батькам та іншим, щоб не виникало зайвих запитань - не знаю. Тому про це не питайте.

    Колись я навіть хотіла запропонувати їй приєднатися до нас, до Лісного Народу і зробити щось по типу офіційного посвячення у Лісні. Якого ніколи не було у мене... Тоді би вона майже ні з ким не сварилася і могла ходити там, де захоче і коли захоче. Її би багато хто прийняв з-за того, що багато хто з Лісного Народу зрозумів, що двоноги теж на щось здібні. І все було б добре. Але через деякий час ця затія здалась мені якоюсь... Не такою доброю, як здавалась тоді, коли я її тільки тільки придумала.

   Все ж таки не стане людина, яка багато часу прожила серед двоногів і пізнала більш ліпше життя, ніж у лісі, не стане обирати між цим самим кращім життям і життям у лісі те, де зовсім незнайомі для неї закони, люди та місцевість, до якої вона зовсім не звикла. Вона не обере ліс навіть тоді, коли умови життя для двоногів тут будуть трохи кращими, ніж могло здаватися на перший погляд.

    Тому можливо навіть і на краще те, що Каріна живе серед двоногів. Серед таких же самих "нормальних", як і вона сама. Тепер у неї не буде ніяких проблем з іншими світами, з Темними чи з Лісним Народом, звідки мене колись вигнали. У неї будуть свої проблеми, можливо більш важливі, ніж наші. Тепер у неї є сім'я, яка її любить і зробить усе, щоб захистити від небезпек. В мене звісно, теж є сім'я у лиці Сніжного, Люма, та як би мені не хотілося цього визнавати, у лиці Зара. І навіть у лиці усього Лісного Народу. Принаймні деяких його частин, які не збираються мене зраджувати і намагатися потім вбити.

   Але все ж таки, як саме мені треба зробити ту кляту печать? Як?... Мені на секунду навіть здалося, що таке питання почало відволікати мене від думок про смерть минулого провідника. Тому щоб знову не натрапляти на ті ж самі емоційні граблі, я спробувала "заблокувати" такі спогади хоча б на деякий час, щоб потім, коли у мене не буде якихось особливих справ, я могла знову згадати про це і піддатися різко накотившим почуттям.

    Може, спробувати запитати у Зара? Морок ніби колись казав, що мій... Батько може добре знати печаті. Ніяк все ж таки не можу звикнути до того, щоб називати його батьком після того, що він для нас зі Сніжним зробив. Але все ж таки якщо він може нам допомогти, треба подолати цю неприязнь, щоб йому потім не здавалося, що ми просто так його використовуємо.

   І різко до мене прийшла одна цікава думка, як можна поставити печать. Треба знову використати свою енергію і теж зробити щось схоже на ту пастку для Темного, але більшу і надійну. При чому щоб така печать трималася сама, без мого постійного контролю і нагляду. Вирішено.

— Будь ласка, зроби так, щоб я знову потрапила у Глибокий Сон. - Більш радісно сказала я, показуючи Сніжному, що деякий час я знову буду сама собою.

— Я знав, що ти зможеш. - Сказав білий дракон, при цьому подивившись на мене і приземлившись, почав намагатися відкривати портал у Глибокий Сон, щоб знову не бити мене десь позаду.

..

..

..

..

..

    Ось ми і у Глибокому Сні. Сніжному все ж таки вдалося перенести нас сюди, нікого не вдаряючи, за що я йому дякую. Швидко намагаюся знову зробити цунамі з потоку емоцій та пробудити ту дивну силу. Тоді в мене було б дуже багато енергії, якщо усе вийде. Намагаюся згадати усі неприємні моменти, які траплялися у моєму житті. Спочатку деякий час нічого не відбувалося, а потім я почала відчувати, як моя енергія нібі сама собою почала створювати металеві ланцюги. Не знаю, звідки я бачила такі, але щось, що зараз керувало моєю енергією, знало, як вони виглядають.

— Дивись! - Вигукнув Сніжний і я дозволила собі розплющити очі.

   Поволі над темним небом, де навіть зараз не було ні однієї хмаринки і навіть натяку на те, що скоро буде світанок, до центру "збігалися" сірі і дуже товсті ланцюги. Вони робили це повільно й терпляче, прокладаючи свій шлях у темному небі і ніби знаючи, що ніхто їм не завадить. Навіть я з білим драконом, якщо дуже захочу.

   Коли вони усі нарешті добігли повністю до кінця, вони ніби почали палати. Але через декілька секунд вони почали ніби тримати друг друга дуже міцно, не даючи можливості відпустити. Спочатку вони були блідо червоні. Поступово вони робилися рожевими а потім взагалі спочатку стали на декілька секунд білими, а потім прийняли нормальний, сірий колір, який вони мали до цього.