Глава сьома. Посвячення.

-- Так як ти новий провідник... Провідниця, - Виправився Люм, швидко заходячи до провідничого кубла. - Тобі треба за давньою традицією поспати на відкритому місці. Бажано, щоб це відкрите місце було на першому ярусі.

-- А... Чого так? - Осмілилася запитати я, даючи Люмові зрозуміти, що хоч я й прожила майже усе своє життя поряд з ними, все одно деяких їх законів не знаю.

-- Це для того, щоб Боги прийняли тебе та подарили тобі твій перший сон з проротством. - Пояснив той, глибоко вдихнула. - До тебе також можуть приходити мертві, чию присутність ти не побачиш, але зможеш відчути. Це відчуття може бути дуже дивним на перший погляд, але через деякий час ти до нього звикнеш.

-- А коли треба це твоє посвячення відбути? - Знову запитала я.

-- Сьогодні.

   Сьогодні? Після усього того, що сталося, треба саме сьогодні це зробити? А це не може почекати хоча б до завтра, доки усі, як і я сама, оклигають після того, що трапилося сьогодні за день? Хоч одна з моїх сторін і волала про те, що посвячення трапиться тоді, коли майже ніхто - навіть я, чого таїти, - не готов до цього, інша  більше хотіла не залишатися у одинокому кублу провідника. Тут було трохи холодніше, ніж у тому, де я спала поряд з іншими. Не було якихось похрапувань, поштовхів чи розмов уві сні. Я навіть хотіла когось попросити, щоб поспав поряд, але трохи присоромилася і не зробила цього.

   Але все ж таки, коли ми з Люмом вночі разом вийшли з кубла, щоб піти на якесь з місць, мене трохи "відпустило" відчуття самотності. Коли ми ще були у таборі і Лісні, які чекали, доки ми нарешті вийдемо, щоб тільки тоді нарешті посипати, почали підходити до нас, у їх очах світилося щось схоже на повагу, якої колись, будячи ще звичайною дівкою, я ніколи не бачила. Тоді, коли я була ще малою, усі дивилися на мене так, неначе я вбила усіх їх родичів і показала їм тіла вбитих. І я тоді ще не розуміла, з-за чого усе так відбувалося. Але зараз, коли мені відкрили нарешті очі, я зрозуміла, з-за чого усі кидали на мене вбивчі погляди. Може хоч вони й не знали, ким я була насправді навіть зараз, але все одно не любили мене за щось своє.

   А зараз я стала провідницею. Зараз з-за висого статусу ніхто не хоче кидати на мене подібні погляди чи казати щось неприємне. Вони всі тепер бояться, що якщо скажуть щось не те, то полетять з лісу як я тожіч коли мене виганяли. Та й тепер я певна, що багато хто впевнився у тому, що двоніг теж може нормально жити серед них та дістати з аркушів судьби хоч трохи гарної долі як для себе, так і для свого народу. Навіть ціною смерті.

— Хтось помер окрім Морока у тій здавалось би, короткій битві? - Тихо запитую у Люма, а той трохи нахилився до мене, щоб краще почути.

   Сама швидким поглядом обдивилася усіх, кого могла зараз побачити. Ніби, усі цілі й майже ніхто не постраждав. У деяких правда могли бути рани після того, як він бездумно пішов на Темного, але загалом усі здавалися цілими й навіть трохи зраділими від того, що їм вдалося пережити такий напад і майже не постраждати.

— Майже ні однієї жертви. Окрім звісно самого Морока, якому тоді дуже не пощастило, хай його до себе Боги приймають... - Також тихо мовив Люм. -  В принципі, усіх врятувала ти зі Сніжним, спочатку спробував вбити його смугами білого дракона, а потім створивши до Темного в'язницю зі світла.

   Я повільно кліпнула і знову пробіглась по людях поглядом. Щось тут не так. Когось тут явно не вистачає. Каріна!

— А де... - Хотіла запитати я, але не встигла. 

   Люм перебив мене:

— З нею та її драконом усе добре. З драконом Морока теж. - І побачивши знову мій запитальний погляд, чоловік здогадався, про кого я знову хотіла і нього запитати зараз. - З ним теж усе добре, не хвилюйся. Він більше не повернеться сюди, тому що обіцяв ще тоді, коли був живий Морок.

   Було трохи прикро, що єдина рідна для мене людина більше не буде приходити сюди тоді, коли мені потрібна її моральна підтримка та яка-небудь гарна порада. Але можливо так навіть і краще. Не буде нового ризику для Лісного Народу, та й мороки трохи менше.

-- Розпоряди два або три нічні патрулі і тоді можемо нарешті йти. - Підказав Люм і я втретє озирнувшись по сторонах, почала називати імена людей, які підуть у перший патруль.

..

..

..

..

..

   Коли ми прийшли, Люм сказав, що буде чекати мене десь у стороні, щоб не заважати. Також він дав пораду лягти у тому місці, куди падає більше проміння луни і нагадав, що це понинна бути по максимуму відкрита ділянка землі або навіть каміння. Я озирнулася по сторонах. Тут було одне таке місце, але заради того, щоб полежати там та трохи поспати, треба трохи притоптати надокучливу траву, яка тут виросла майже в цілий метр висоти. Цим я й займалася декілька хвилин поспіль, інколи глибоко вдихаючи холодне повітря довкола.

   Коли я закінчила, я повільно лягла на тому місці, яке розчистила собі. Звідти відкривався вид на одну з тих нових багатоповерхівок, які побудували двоноги не так вже й давно і ще на невеличкий клаптик відкритого й на диво чистого неба, яке зараз було чорним і на якому блідим світлом мерехтіли тисяці гарних зірок. До них можливо вже давно приєднався й Морок, сяйнувши більше інших зірок і показавши мені, що в нього все добре і зараз він живе десь там, з Богами.

    Що буде далі? Хто буде новим радником? Звісно, Люм не поганий, але я зовсім не знаю його, як і те, що він може зробити вже за секунду. Може, він просто здається таким привітним і мудрим, але насправді усіма руками проти мене і тільки чекає того момент, доки я відвернуся, щоб нарешті вбити. Не вбили мене ні рідний батько, ні монстри, ні Темний. Може, він достатьньо близько підібравшись до мене, нарешті зробить це замість усіх них? Може, Каріна теж буде непоганим радником? Так, вона достатьньо молода й не дуже готова до цього, але чи була готова стати провідником я сама?

   Морок неочікувано вимовив своє рішення, навіть ні з ким не радившись. А може й радився, але все одно обрав чомусь саме мене. Він мене не вчив тому, як саме треба приймати рішення. Подумки я трохи посміхнулася. Тепер ми трохи більше схожі з ним, принаймні у провдіництві. Галбатор теж не вчив ще молодого Морока, як правильно розпоряджатися патрулями, які запаси на холодні зими треба краще робити і де саме краще місце для полювання. А Морок у свою чергу вже не вчив мене цьому. Але я його не засуджую за це. У нього спочатку не було можливості, а потім і часу це зробити.