Глава п'ята. Дізнатися правду.

-- Де ми? - Знову запитала я у провідника, коли ми почали поволі виходити з кімнати, трохи більшої, ніж у Глибокому Сні.

   Морок майже постійно був поряд зі мною, допомагав інколи йти і до кінця отямитися від того, що відбувалося декілька хвилин тому. Провідник мовчав, ніби й не чуючи моїх питань, а я декілька секунд ставлячи їх, зрозуміла, що це лиш марна справа і провідник не відповість ще декілька секунд. Він думав про щось своє і ці думки мабуть, були важкіщі за найчорніші сніжні чи дощові хмари.

   Сніжний теж йшов поряд зі мною. Мені навіть на секунду здалося, що він намагався не наступати на передню ліву лапу. Схоже, йому цю лапу таки поранили, хоча якоїсь видимої рани поки що побачити не можу. Треба буде попіклуватися про нього трохи та спробувати вилікувати цю рану, якою б вона не була у нього. А то все він та він за мене піклується. А я майже ніколи цього для білого дракона не робила. Ось, виникла невеличка нагода віддячити йому за усе те піклування.

    Коли перестала задавати провідникові питання, намагаючись хоч щось від нього дізнатися, просто почала озиратися по сторонах, намагаючись пригадати, чи була я коли-небудь тут. Сердце потихеньку починало битися трохи більше від усвідомлення, що ці стіни мені щось нагадували. Ніби я вже була тут колись. 

   Так, я була тут разом зі ще малим Сніжним. Як я могла забути те, як ми намагалися втекти звідси і я тут саме вперед змогла потрапити у Глибокий Сон? Ніби, з пам'яттю в мене проблем ще не було до цього часу, чого зараз у мене з'явилися пропали у ній?

      Від згадки про такі погані спогади, на декілька секунд я спробувала вирватися з ціпких рук провідника. Але той ураз не дав мені цього зробити і тихо прошипів на вухо:

-- Зараз усе добре і тебе ніхто не зачіпає, повір мені на слово. 

    Зараз усе добре? Для нього зараз дійсно усе добре?! Як він може бути таким спокійним у місці, де нас зі Сніжним майже не вбили декілька місяців назад?! Він просто не розуміє, через що нам треба було пройти тоді. Так, може, нічого особливо страшного та такого прям поганого не відбувалося, але попотіти нам тоді довелося, щоб звідси втекти, а потім спробувати зрозуміти, що нам треба робити далі.

-- Чи треба мені буде колись знову повертатися назад, у Глибокий Сон? - Замість того, щоб сперечатися, запитала я.

   Морок декілька секунд пильно дивився на мене, при цьому закривши свої очі майже на половину, а я подумала, що він мене знову ні за що ігнорує. Але ні, я помилилася.

-- Можливо й треба буде, хто його знає. Потім, коли повністю прийдеш у себе, вирішимо це питання.

   Нарешті хоч колись мене запитають, чи хочу я продовжувати "подорож" у Глибокий Сон, а не просто натиснуть мені кудись на шиі позаду та змусять це зробити, не запитуючи. Нарешті моє рішення, що робити далі зі мною та моя відповідь буде хоч десь вагомою.

-- А... Куди ми йдемо прямо зараз? Чи мені знову про це неможна дізнатися?

-- Поговорити про дещо наодинці. - Тільки й мовив провідник.

   Пояснив блін. Чому він не хоче мені розповісти усе тут і одразу? Хоча... Він може боятися, що нашу розмову почують не ті люди. Тоді ця розмова навіть ще не почавшись стає для мене цікавою. Про що таке хоче сказати або розповісти мені провідник, хвилюючись, що його можуть почути навіть так би мовити свої?

..

..

..

..

..

-- Ти мабуть і досі хочеш дізнатися, хто твої батьки і що з ними сталося, чи не так? - Одразу перейшов до самого головного провідник, легенько вигнувши свої брови дугами. Дочекавшись від мене кивку, він продовжив: - Зараз я розповім тобі спочатку про твою мати, потім про батька.

   Він всівся на лавочці у тому є самому парку, де колись ми зі Сніжним зупинилися поїсти та трохи перепочити. А також подумати, що його треба робити далі. Тоді мені було ще десь одинадцять років, якщо я не помиляюсь. Зараз мені вже стукнуло тринадцять, рахуючи вже с тим, що і в Глибокому Сні час тече трохи повільніше, ніж у звичайному житті.

    Тоді ми ще були малими й зеленими, зараз ми вже трохи порозумнішали та на два роки сталі дорослі. Та й знаємо вже трохи "спеціальних" технік та вправ, які багато хто ще не практикував окрім нас двох. Як на мене це достатньо непогано. 

-- Твоя мати була чудовою жінкою до одного такого ж здавалось би чудового часу. Коли вона зустріла твого батька і завагітніла від нього, вона почала вважати, що той чоловік, від якого вона винашує дитину під серцем не гідний носити звання хорошого батька. Коли ми з нею зустрілися знову, вона вже була на восьмому місяці вагітності. Тоді вже був кінець літа і вона казала, що врачі переконані у тому, що ти народишся на початку жовтня. Також вона тоді розповіла свої підозри про те, що чоловік буде скаржитися на те, що в нього народилася донька, а не син, як він хотів дуже давно. Вона тоді підмовила мене, щоб я взяв тебе до себе, коли ти народишся і щоб мої люди влаштували невеличкий пожар. Ну знаєш, щоб пояснити твоє зникнення тим, що тебе просто не встигли тоді врятувати. Лікарі вже знали, що тоді повинно відбутися. Принаймні деякі. І вони допомогли тоді Глорії. А потім, коли все пройшло так, як вона планувала, через декілька днів, коли її виписали з лікарні, вона просто спакувала речі та нічого не пояснюючи своєму чоловікові, просто поїхала кудись геть. Навіть мені вона не сказала, куди саме вона поїхала чи пішла.

   Моє серце на декілька секунд як мені здалося, завмерло. Я завжди гадала, що моя мати класна й крута, що вона заради страху з-за якоїсь малої дрібнички не буде мене віддавати невідомо кому. Так, може, вона й знала провідника достатьньо довго, але це не пояснює те, що усі інші з його довкругу могли прийняти мене. Я не кажу, що вони прям зобов'язані були це зробити, але вони могли хоча б не звертати на мене уваги та не злитися намарно, коли я проходила поряд з ними.

   Коли я була ще більш малою, я не розуміла, чому люди з Лісного Народу так на мене дивляться та відносяться до мене як до людини, яка зробила їм щось дуже погане. Тому що я для них нічого і поганого і доброго намагалася не робити. Хоча, може, з останнім я помилилася в намагалася хоч трохи заслужити їх поваги, намагаючись допомагати їм чим могла. Але зараз я розумію, що вони так ненавиділи мене і мабуть продовжують це робити з-за того, що я простий, звичайний... Двоніг.