Глава четверта. Вихід.

-- Бачиш цю тріщину? - Запитав білий дракон, поглядом показуючи на велику тріщину у стіні.

   Я кивнула, без слів кажучи, що бачу її. Дракон швидко хитнув своїм великим хвостом у її сторону та розламав. Великі камені полетіли во всі сторони і з'явилося трохи пилу. Я знову "закрилася" від нього руками як могла і коли зарано "витягла" зі схованки обличчя, закашляла. На декілька секунд навіть очі засльозили, настільки з-за цього удару було багато пилу.

   Але принаймні, вихід був вільним і ми нарешті могли вийти з цієї моторошної будівлі. Можливо, зараз запитаєте: чому саме ми не могли знайти так би мовити нормальний двоножачий вихід і нічого тут не ламати? Тому, що цього самого виходу тут ніхто з нас знайти просто не зміг! Його ніби не існує тут. З-за цього, коли ми зі Сніжним його довго шукали, то через деякий час вирішили, що це марна справа.

   Коли білий дракон знайшов тріщину, він був дуже задоволений собою. Тому що він не міг зламати звичайну, не пошкоджену стіну. Чому ми не могли вийти через якусь з дірок або зробити їх ще більшими, щоб Сніжний зміг пролізти? Пробували. Вони наче не реагують на полум'я дракона. Стоять собі тихесенько так, ніби нічого й не відбувається. Та й малі вони дуже для нас обох. Я ледь ледь у них можу вміститися, що вже казати про величезного дракона.

   Але тепер як я казала раніше, нарешті ми можемо бути вільні. Коли пил нарешті влігся, я подивилася у ту тріщину. Теж пляж. І теж та незрозуміла споруда, яку я бачила на тому малюнку. Так може той малюнок і зображував на собі цей пляж та ту незнайому для мене споруду? 

   Сама споруда стояла на частоті землі невеличкого пагорба, трава якої була якоюсь темною, не такою живою. Вона була незвична, я би навіть сказала трохи загадкова. Коли б ви самі на неї подивилися, відчували приблизно те саме, що й я зараз - легке нерозуміння, сумління та такий же легкий страх перед тим, що ми таким чином можемо стати більш відкритими для наших ворогів.

   І це мене лякало. Хотілося попросити білого дракона відмотати час назад, щоб він зміг зупинити самого себе та не ламати цю вже й так "хитку" стіну. Але як би мені цього не хотілося, ні я ні білий дракон не вміли відматувати час назад або навпаки, додавати його, щоб прожити той чи інший момент та особливо не страждати.

-- І... Куди зараз підемо? - Тихо запитала я.

    Запах соленої як я зрозуміла води вдарив мені у нюхові залози, коли ми нарешті вийшли з того великого дому. Сама вода тихо і повільно, неначе їй лінь щось робити, билася о жовтий і такий же трохи темнуватий пісок. Потім відроджувалася десь вдалині, повільно пливла до берегу і знову легенько билася о нього. І так по колу. Як їй не набридає це робити ось вже скільки часу?...

-- Туди. - Вказав Сніжний, показавши пальцем у ту сторону, де була та дивна споруда.

-- Але навіщо нам туди?

-- У тебе зараз є та дивна зірка - камінь?

   Я швидко засунула руку в карман і відчула там знову холодну поверхню того дивного каменя. 

-- Так, він у мене. А навіщо він нам потрібен?

-- Щоб засвітити ту споруду. Таким чином ми відпугнемо багатьох, якщо не всіх людей - якщо це звісно люди, - з Тіньового Народу і більше ніхто не буде намагатися вбити людину, яка можливо випадково потрапила сюди. Саме така "місія" може повернути нас назад.

-- Добре, тоді давай скоріше потрапимо туди, щоб вийти нарешті звідси! Хоч я й провела тут не так вже й багато, але цей світ - чи як його треба більш правильно називати, - мені трохи набрид. А до речі, а ти не можеш мене сам повернути у реальний світ? Ну, розбудивши там...

-- Якщо я зроблю це, ми можемо втратити тебе і більше не повернути. - Сніжний насупився від подумки про те, що колись ми з ним можемо більше не розмовляти і не бачитися.

-- Яким чином втратити? - Знову запитала я.

-- Зазвичай, коли людина у глибокому сні, зв'язок між її тілом та її душею - яка зрозуміла річ у той час знаходиться у Глибокому Сні, - дуже слабка. З-за цього, якщо хтось спробує тебе розбудити, цей хиткий зв'язок може різко взяти і обірватися. Тобто твоє тіло ще буде живе аж до того моменту, доки ти не спробуєш його собі повернути, або поки воно не знайде нового господаря. Тобто поки в неї ніхто новий не захоче "заселитися". Не питай, як саме це працює. Я й сам до кінця ще не знаю, а прочитав усе це у книзі, яку мені вдалося відшукати. Там майже нічого не сказано про те, як саме влаштован той дивний зв'язок.

-- Я все одно майже нічого не зрозуміла, але з-за того, що й ти сам поки що майже нічого не знаєш з-за малої кількості інформації, "допитувати" тебе більше не буду. Може давай нарешті підемо туди, як і хотіли? - Я махнула головою на ту високу споруду і білий дракон, ставши менш задумливим, кивнув, тим самим погодившись.

..

..

..

..

..

   Ця споруда була дивовижною, ніколи в своєму житті такої ще не бачила. Не скажу, що я прям бачила багато двоножачих споруд, тому що я прожила багато часу свого життя у лісі, як би смішно це не звучало. Але я впевнена, що двоноги не на кожному кроці будують таку фігню. Принаймні біля свого лісу я нічого подібного не бачила.

   Спочатку ми довго підіймалися по закручених у велику спіраль сходах. Вони були кам'яними, великими. З-за цього ми з білим драконом могли поміститися на них разом. Потім ми нарешті прийшли до того місця, де можна було трохи відпочити, якщо втомився і нарешті запустити процес цієї будівлі. Не розумію, для чого вона використовується двоногами у звичайному житті...

   Я мало чого зараз почала розуміти з-за того, що пішло багато двоножачих речей. Але добре, що в мене є Каріна та Сніжний. Вони мені поясняють багато чого з того, що я не розумію. Білий дракон звісно теж не такий добрий у знанні речей двоногів, як я, але він більш розуміється на тих речах, які не знають навіть двоноги. Та що й казати, він по знанням Глибокого Сну мабуть перегнав усіх наших старійшин. Молодець великий він у мене.