Глава друга. Обстеження дому.

    Усе було якимось зламаним і не таким, я ніколи ще такого не бачила і коли покину Глибокий Сон, явно більше бачити не захочу, тому що усе тут мені не подобається. Одночасно усе це нагадувало домівку Сапфіри - маю на увазі те, що дім у деяких місцях трохи поламаний а не те, що увесь дім це точна копія домівки дівчини. Навіть домівки двоногів, до яких я за час нашої з Каріною, Сніжним і Темним Полум'ям мандрівки вже встигла трохи звикнути і вони зараз на мене так не давили, то цей дім мене вже насторожував.

    Я марно боялася того, що у домі я не одна, що кожного моменту хтось може вистрибнути зі свого схованку і нападе на мене. Нікого нема і схоже, що нікого й не буде до якогось часу. Головне спробувати розрахувати, коли саме цей час буде і спробувати зробити що небудь, якщо ворог одразу вирішить себе мені показати. Але все ж таки, ця уся напівтемрява на мене трохи тисла. Тому повністю позбавитися від відчуття того, що за мною хтось може слідкувати і потім напасти я не змогла.

   Спустившись як я зрозуміла на перший поверх, а може й на другий, я побачила дивну картину, яка була не менш дивною, ніж увесь цей дім. На ній було зображене щось, що нагадувало річку і багато піску біля цього. А на тлі неба був намальований дивний дим двоногів, який ніби тягнувся до неба. Він був розмальован у білі та червоні полоси і закінчувався гострим трикутником теж червоного кольору. Під цим трикутником було щось по типу скла, яке було трішки світліше, ніж небо й вода. 

    Чомусь, ця картина давала зрозуміти, що те, що на ній намальовано, я вже встигла колись і десь побачити. Ніби ця споруда мені вже знайома, ніби я її вже встигла побачити... Але коли і де саме це було, я згадати не можу. Може, ця картина просто викликає у мене відчуття того, що я колись малюнок на ній вже бачила, але насправді такого ніколи не було? Тому що зараз я не можу ніяк витягнути з голови хоч одну картинку того, де і коли я могла бачити те, що намальовано. Усе можливе, гадати зараз не дуже хочеться.

    Різко я почула дивний для мене і можливо не такий дивний для двоногів звук. Він линув з якоїсь іншої кімнати, де я ще не встигла побути. Він був трохи глухим і я його ще ніколи не чула. Цей дивний звук не виглядав загрозливим для мене, але й непоганим теж не дуже здавався. Що він таке? Чи скоріше воно, тому що звичайні люди - навіть двоноги, - не можуть робити такі звуки. Принаймні без своїх усіляких трішки дивних речей.

   Вирішивши, що треба піти й подивитися, що то є прямо зараз - тому що якщо я з цим затягну на невідомий час, тоді все одно доведеться туди коли небудь йти з-за своєї цікавості, - я повільно пішла у ту сторону, звідки линув звук. Зайшовши у нову кімнату, звідки він на мій погляд долинув більше всього, я побачила щось схоже на двоножачий телефон. Він був масивним, трішки меншим за мою голову - а може навіть такий же самий, як вона, хто його знає, - і чорного кольору з темно темно жовтими полосами по ньому.

   Зреагувало якось само - підійшла і підняла щось, що було більш схоже на від'ємну частину цього як я зрозуміла старого телефону двоногів. Просто колись бачила на одному з малюнків книги, яку залишив якийсь двоніг на моїй улюбленій галявині. Приклада до вуха. Почулося тихе, ледь ледь чутно шипіння, але я поки що слухавку від вуха не прибирала.

-- Йди... - Почулося тихе, з легкими нотками такого ж саме шипіння. - Йди звідси...

   Я не наважилася щось відповісти, а просто поклала слухавку на місце. Доки я це робила, я все ще у цій тиші продовжувала чути "йди звідси" і усе на кшталт цього, яке поступово по мірі мого прибирання від вуха ставало все тихшим і тихшим. Що це було? Може, тут все ж таки є хтось і цей голос у слухавці хотів попередити, щоб я втікала звідси, тому що цей загадковий хтось може мені якось нашкодити? Але як це зробити?! Я ніколи не потрапляла до Глибокого Сну і не знаю, як звідси йти! Ніхто ніколи не пояснював мені цього!

   А може, треба скоріше піти з дому? Може, у ньому уся проблема і зараз мені треба поспішати? Може, скоро тут щось з'явиться? Не знаю точно, але варто прислухатися до "поради" загадкового голос зі слухавки. Може, він має рацію.

   Я вийшла з кімнати і побачила сходи, які не встигла побачити, коли поспішала і кімнату з древнім двоножачий телефоном. Підійшла трішки ближче до них, оглядаючи і не поспішаючи по них не наважуючись спускатися, як я це зробила з телефоном. Попереду була суцільна темрява, набагато більша й темніша, ніж довкола мене, з-за чого там нічого не розгледіти окрім білих стін, які теж зникають у темряві. З-за цього трішки лячно без світла туди йти, тому треба знайти щось, чим би я змогла підсвітити свій шлях там і не було так лячно. 

   Але де мені шукати світло? Чи можу я знову скористатися своїми силами і *викликати" щось, що б давало мені світло? Зараз, ви можливо запитаєте, чому я сумніваюся, якщо вже втому ледь ледь відчуваю, коли користуюся своїми силами? Можна же просто уявити річ, яка змогла б дати мені світло і піти вниз по сходах. Я не знаю, як виглядає ця річ...

-- Сніжний! - Вигукнула я, як тільки майже переді мною з'явився білий дракон. - Як ти сюди потрапив?

   Білий дракон подивився на мене своїми пронизливими синіми очима і махнув своїм великим хвостом.

-- Що взагалі відбувається?

-- Нам треба швидко звідси вибиратися. - Просичав крізь майже повністю зімкнені зуби Сніжний.

-- Та я й сама це розумію. Але будь ласка, дай відповідь хоча б на одне з моїх запитань!

   Білий дракон вигнув свою довгу шию, але головою та очима залишався на рівні моїх.

-- Дракони - загадкові створіння. - Мовив білий дракон і легенько підштовхув мене до сходів позаду мене. - Я не знаю точно, що може бути за хвилину, якщо я спробую використати свої сили знову. І я не знав, чи зможу знову потрапити до тебе сюди. Тому більше нічого не питай про це, добре?

   Сніжний різко випустив завп біло синього й жовтого вогню, який пролетів вниз, освітлюючи якусь частину сходів і врізавшись у якусь стіну знизу, майже непомітно і швидко зник, залишивши лиш чорну пляму на стіні. Дракон знову подивився на мене.