Глава тринадцята. Ще одна зустріч.

     Дівчина з двома дивними хвостами з'явилась сьогодні вночі зовсім поряд. Здавалось, вона спеціально у світі гібридів націлилась на те, щоб опинитися прямо переді мною. І схоже, сьогодні вона точно не збиралась тремтіти від страху, як в першу нашу зустріч.

     Вона хоробро - принаймні наскільки могла зараз, все ж відчуваючи легку краплину страху, - розправила ще не дуже великі крила і спробувала якомога погрозливіше загарчати на мене. Я не втримався від посмішки і дівчина на секунду завмерла від несподіванки, але потім швидко прийшла до тями.

     Коли вона знову загарчала, по її тілу пройшов легкий струм білої енергії. Я б міг спочатку сказати, що це блискавки, і зараз почнуть поступово з'являтися хмари, щоб почався дощ, а дівчина почала керувати блискавками, але було одне невеличке «але».

     Не було схоже, щоб вона досягла того ж рівня, що і я. Тобто не змогла дотягнутися навіть до другої стадії свого розвитку. А якщо більш точно, не було схоже взагалі, що вона тренувалася до цього. Може, ця дівчина й почала тренуватися зовсім недавно, але це тільки початок.

    І цей струм... Він лиш на декілька секунд запалив ліхтарі довкола нас, які розміщувалися по вулиці. Але в маленькому діапазоні - тобто тільки чотири, - і лиш десь на дві-три секунди. Після цього ліхтарі погасли, і я знову посміхнувся.

— Що, на більше тебе не вистачить? - Запитавши це з легким сарказмом в голосі, я подивився їй в очі, відчуваючи завдяки демонічній іпостасі її страх, який дівчина так сильно хотіла приховати десь всередині себе. Але це виходило дуже погано. Навіть слабкий демон, у якого ніс забитий, зможе відчути її страх.

     Було цікаво розглядати амфігора, який міг контролювати і природою, і якусь людську техніку. Все ж, за все своє життя я бачив тільки тих, хто міг контролювати природою.

    Вона точно була гібридом двох амфігорів, і при тому в обох гени були домінантними. А значить десь там існує ще двоє амфігорів. І того нас тут шість, рахуючи зі мною. Якщо, звісно, у цієї дівчини нема братів чи сестер, які теж від батьків унаслідували гени амфігорів.

     Цікаво, вона по лінії природи може керувати нею так само, як і я, чи тільки стихіями? Це ще треба буде потім перевірити, якщо продовжу спілкуватися з нею.

— Не підходь! - З гарчанням у голосі вигукнула вона, наставивши на мене обидва хвости.

— А то що? - Я вирішив трохи подражнити її. Вона всеодно мені в принципі нічого не зробить. Сил не вистачить. Та й хоробрості...

    Вона різко кинулась на мене, але я швидко притис однією лапою до землі, намагаючись не сильно натискати, щоб не передавити їй там нічого, але й при цьому щоб утримати на землі якомога довше. А, ні. Хоробрість все ж в ній є. Але цікаво, наскільки її взагалі вистачить?

     Дівчина спробувала пустити по мені електричний заряд. Але це не завдало мені абсолютно ніякого болю. Вона дійсно гадала, що це мене зможе якось зупинити? Що ж, цікавий хід. Але не ефективний. Тут або сильніший заряд треба пускати, або якось по-іншому свого ворога атакувати.

     Ось, я нарешті відпустив її, вважаючи, що вже годі ось так тримати дівчину. Вона встала, відійшла на декілька кроків від гріху подалі, з крил зняла трошки землі, яка налипла на них, і невдоволено подивилась на мене.

— Хто ти взагалі такий?

— О, нарешті почнемо справді знайомитися, а не тільки намагатись битися. - Я знову склав усі три хвости в один, дивлячись на дівчину. - Дорран. - Першим назвав своє ім'я.

     Дівчина довго дивилась на мене, наче бажаючи перевірити, чи сказав я правду. А потім видихнула.

— Амброз.

    У неї ім'я схоже на чоловіче. Цікаво, чому її назвали саме так? Перше, що в голову пройшло, та вирішили не заморочуватись з цим, чи є якісь інші причини? Хто його знає...

— Приємно познайомитися. Чому ти знову вирішила увійти в усвідомлений сон? - Поцікавився я, перш ніж дівчина встигла знову щось сказати.

— Це... - Амброз на секунду затнулась. - Не скажу. - Вона відвернулась.

— Добре, як скажеш. Тоді якщо тобі щось буде потрібно - клич. 

     Коли я вже збирався йти, дівчина покликала мене. Я озирнувся на неї.

— Що це за місце взагалі? - Тепер вона виглядала не такою злою і агресивно настроєною, а скоріше знову переляканою, як і в перший раз.

— Це місце, де зазвичай народжуються кошмари. Жахливе якщо чесно місце, і дуже нудне. Тут робити таким, як я, в принципі нічого.

— Тобто, ти точно не кошмар, так? - Поцікавилась Амброз.

— Так, я... - Тепер зам'явся вже я, намагаючись придумати правдиву історію того, як я сюди потрапив, але через декілька секунд вирішив не заморочувався. - Це вийшло суто випадково, і тепер я намагаюсь знайти звідси вихід.

     Добре, що вона не почала розпитувати мене детальніше, як інколи буває з дітьми, які хочуть побільше дізнатися про когось.

— До речі, чому наші хвости схожі? - Дівчина почала йти поряд зі мною, схоже, вже трохи звикнувши до моєї компанії. Але я бачив, як вона ще трималась трохи в стороні від мене. - Це ж явно не просто так.

— І ти будеш права. - Погоджуюсь. - Це точно не просто так. Ми обоє амфігори. Можемо робити те, чого не можуть робити багато хто з інших гібридів. Наприклад, ти можеш контролювати природу і техніку. Бо ти гібрид двох амфігорів. Але я поки що не знаю, чи є в тебе щось домінантне, а чи можеш ти контролювати усе разом дуже добре. Тобто щось, що б ти могла контролювати краще за інше. Також я не знаю ще, чи можеш ти контролювати усю природу, чи тільки стихії. Це мабуть треба буде ще перевірити.

    Вона якийсь час йшла поряд мовчки, обдумуючи мої слова. Потім подивилась на червоне небо.

— Насправді, я хотіла б відмовитися від цієї своєї сили. У мене батько був, як ти сказав амфігором. Мати я не знаю, але судячи з усього, вона теж була ним. І мабуть вони, щоб утворити ще одного амфігора, і піти на той світ з відчуттям виконаного обов'язку, утворили нас з братом. Але брат не унаслідував здібностей батьків, тому його швидко вбили, коли мене не було поряд, бо не міг нормально битися через те, що був ще дуже малим.