Глава дванадцята. Щоденник.

    З самого ранку я вирішив ходити по домівках двоногів. Точніше, наскільки це взагалі можливо було з моїми то розмірами.

     Про ту дівчину з двома дивними хвостами я поки що забув. Як і забув про те, що колись міг стати прийомним батьком для Лігорії. Мені зараз було трохи не до цього. Потім якось про це подумаю, коли буде більш підходящий для цього час.

    Також я забув поки що про свій план внідритися у компанію тих дивних людей під виглядом одного з них. Не зараз. Потім.

    У половині квартир вважайте, нічого не було цікавого. Постійно був якийсь старий мотлох, який я бачив колись тоді, в тому чомусь не зруйнованому але дуже будинку, де наче там жило багато двоногів і вони тільки недавно звідти вирішили піти.

    Про всяк випадок я не торкався усього цього мотлоху. Там могло знаходитися будь що - від якоїсь зброї по типу вибухівки, яка могла зреагувати на дотики будь-якої миті, до шприців з якимись дивними речовинами, про які варто краще взагалі не знати.

   Поступово настав день, а я до сих пір ходжу, обшукуючи кожен будинок, який потрапить мені на очі. Ті дивні люди тільки недавно повернулися. Схоже, роботи у них дуже багато за останній час.

     Ми навіть не дивились одне на одного, хоча я певен, вони не один раз задумувались над тим, що я тут взагалі роблю. Хоча ні, один все ж кинув короткий погляд на мене. Та й той був доволі коротким, нічого не значущий.

    Цікаво, чи можна це сприйняти як щось по типу нашої... Ммм... Домовленості? Типу вони не чіпають мене, а я не чіпаю тоді їх. Можливо, хто його взагалі знає цих дивних людей.

    І тільки вже під вечір я нарешті зрушив потихеньку з місця, коли опинився у якійсь невеличкій кімнаті.

    Тут не було чогось містичного, паранормального чи жахливого, як в деяких історіях, які я читав, коди вже трохи підріс і навчився нормально читати. Тут не було щось, що одразу кидалося в очі. Не було спочатку якихось підказок того, що могло б наштовхнути мене вперед.

     Спочатку я швидко роздивився усю кімнату. Інколи погляд чіплявся за щось, але це було щось не дуже значуще зараз. Потім я вже почав роздивлятися усе більш повільно, щоб роздивитися усе те, що я не помітив до цього.

     На підлозі лежав невеличкий зошит, який я підняв і струсивши пил, розгорнув. Колись в Академії нас вчили розуміти людську мову на випадок, якщо люди колись повернуться. Вчили читати по-людськи, та розуміти те, що вони кажуть на слух. Звісно, розмовляти ми не можемо як звичайні люди з-за того, що не маємо подібних їм голосових зв'язок. Але розуміти цю мову ми могли. Принаймні, деякі з них.

     Тому зараз мені було не важко зрозуміти те, що було написано в цьому зошиті. 

      ...Сьогодні я вперше йду до школи. Перший клас. Звісно, все ще тільки попереду, але я ще хвилююсь за те, що може статися, коли я прийду.

      Я не певен, що буду там мати якихось друзів, а батькам розповідати про свої проблеми поки що боюся, бо вони у мене не викликають особливої довіри. Тому я вирішив вести цей зошит, як свій власний особистий щоденник, щоб хоч кудись записувати свої думки та почуття, які відчуваю протягом дня.

     За останній час я відчуваю себе дивно. Інколи мені хочеться робити багато чого одночасно. А інколи таке відчуття, що навіть з кроваті вставати не хочу, і ніколи більше не захочу. Я не знаю, що зі мною. Наче такого ніколи не було, тому подібний стан для мене дуже дивний...

    Судячи з усього, він точно захворів. Може, не фізично, а психологічно. Бо схоже, у нього в сім'ї психологічний натиск. Якось навіть шкода його або її стало...

     Перегорнув сторінку. На ній записано все через три дні після першого запису.

     ...Матері сьогодні було погано. Я не знаю, що з нею відбувається, але це щось набагато гірше, ніж у мене. Майже весь день вона голосно кашляла, а батько бігав з кімнати до кухні й назад як мінімум разів з десять.

     Сьогодні до школи я не пішов, батько дозволив декілька днів посидіти вдома, доки мати хвора. Ось наче я й радий, що мені дозволили не ходити, бо не треба буде бачити цих клятих облич людей. Але щось тут було не так.

     Зазвичай мені не дозволяли не ходити в школу, якщо на те не було вагомої причини. А сьогодні мені дозволили не ходити аж декілька днів замість одного. Насторожує.

     Днем я хотів провідати мати. Коли вже підійшов до дверей, батько зупинив мене і сказав, що краще поки що маму не турбувати, доки вона на «піці захворювання». Що ж, добре...

     ...Матері здавалось, ставало ще гірше з кожним днем. Я більше не чув, як вона кашляє та інколи встає походити по кімнаті з допомогою батька, щоб трохи розім'яти затерплі м'язи. Спочатку мені навіть здавалось, що її не стало, але сьогодні вночі вона знову почала кашляти. Здавалось, набагато сильніше, ніж до цього. Значить, все стало дійсно набагато гірше, і мене це лякає.

     У голові було декілька питань. Якщо матері так погано, чому батько не звертається до лікарні? Гадає, що зможе впоратися сам? Але зараз же не можна так ризикувати! Щось точно йде не так і це ігнорувати, кажучи, що якщо що впораємося самі не можна!

     Сьогодні до нас ввечері вперше прийшов лікар. Батько, схоже, нарешті зміг отямитися і почав діяти більш адекватно. Але чоловік швидко вибіг на вулицю, щось крикнувши батькові. Той погнався за лікарем.

    У той час, доки батька не було, я подумав над тим, що варто було б зазирнути до матері. Батько ніколи не давав мені цього зробити, а мені дуже хотілося це зробити. Хоча б одним оком подивитися на те, що відбувається...

    У кімнаті усе було доволі брудно. Не скажу, що на підлозі валялося якесь сміття, як зазвичай це показують у багатьох фільмах. Бруд виглядав трохи по-іншому.

     На стелі були темні плями, які повільно опускались до підлоги. Схоже, потік дах, але батько через те, що був зайнятий матір'ю, не дуже й звертав уваги на це. Деякі шпалери вже відклеїлися. Квіти давно вмерли з-за сильної нестачі води.