Глава третя. Справжній батько.

    Сьогодні я прокинувся доволі рано. Потягнувся, розминаючи затерплі після сну кінцівки, і пішов на кухню. Було трохи незвично, що тепер я буду інколи заглядати сюди і навіть інколи жити, наче це мій справжній дім. Хоча може, так тепер і буде...

    Поснідавши учорашньою здобиччю, я вийшов на вулицю. Мене звично зустріло зелене небо, яке, як виявилось потім, могло міряти свій колір, дивлячись на те, яка буде погода, або яка вже «настала».

    Йдучи по вулицях і роздивляючись усе довкола - все ж було цікаво, як тут живуть, - я побачив, що двоє молодих демонів, які тільки недавно потрапили сюди, почали бійку за щось. За що саме, я так і не зрозумів. Один горлав щось, звинувачував свого опонента, інший відбивав його слова, кажучи, що ні в чому не винен.

     В принципі, нічого цікавого. Такі сварки часто можуть виникнути майже на рівному місці. Тим паче якщо ми в пеклі... Тому, на це все особливо звертати уваги не треба, якщо воно не стосується якимось боком тебе.

    Але щось привернуло мою увагу. А саме велика тінь, яка стояла трохи далі від битви й слідкувала за двома гібридами з цікавістю. Так, тих, хто хоче дивитись на подібні сварки часто буває декілька. Але чомусь саме цей гібрид привернув до мене свою увагу.

    Трохи примружився, роздивляючись його. У нього була луска теж сіра, як і в мене. Але трохи темніша. На ній були темно-сині полоси, чимось схожі на мої, але в мене вони, здавалось, більш темніші. Майже чорні. І вуха... Вони теж гострі. Теж схожі на вуха ельфів з тих історій, які нам колись розповідали в далекому дитинстві.

    Я повільно підійшов до нього.

— Не очікував побачити тебе тут через стільки часу, батьку. - З натиском мовив я, дивлячись на старого демона.

    Той трохи примружився і вишкірився, показуючи, що й сам не дуже вдоволен нашою зустріччю. Гострі білі ікла не налякали мене. Особливо коли я знаю, що можу завалити рідного батька без проблем, якщо битва все ж станеться. Але я хотів дізнатись одну річ, яка мене турбувала протягом останнього часу.

— Чому ти взагалі дозволив мені народитися? - Запитую різко, дивлячись у очі Озіру. 

    Той мовчить. Я тим часом вирішую трохи посилити емоційний натиск. Ну а що? Нас же кошмарив. Так що настав час трохи покошмарити вже його. Чому б і ні?

— Чому ти дозволив мені тоді народитися? - Повторюю своє питання, теж вишкірившись, як це зробив він до цього. - Ти коли-небудь все ж повинен був дізнатися, що у тебе буде дитина. Або ж, вже була... Ооо, я знаю, що ти не хотів, щоб я народжувався. Це б завадило усім твоїм планам. Але ні. Тобі пощастило, що моя мати, яка мабуть до сих пір любила тебе, вирішила прикрити тобі п'яту точку як та вірна собачка, яка вагається, взяти їй кістку чи побігти за палицею.

    Десь усередині мене почала зароджуватися лють. Так, Озір був більшу частину свого життя під контролем тієї дивної рослини. Але це не може бути виправданням. Він міг бачити, що творив, міг спробувати якось протистояти на самому початку. Повинен був бачити й протистояти...

    Озір мовчав. Він лиш дивився на мене своїми жовтими очима і нічого не казав. Цікаво, йому нема чого сказати, чи він гадає, що все саме минеться? Що я якось перетерплю, і ця буря емоцій зникне сама якимось чином?

    Я відвернувся. Все ж, зараз злитись не варіант. Тим паче я не знаю, що можу зробити, якщо продовжу злитися. Бо до кінця ще я не можу контролювати свою другу іпостась.

— Краще б тебе взагалі не було ніколи...

    Я пішов геть.

    Озір не намагався наздогнати мене. Не намагався якось поговорити чи викрикнути щось у спину, як було у тих чортових драматичних романах, які колись ще давно читала моя «люба» сестра, яка зараз відмовилась від мене разом з матір'ю.

     Згадав сестру. Звісно, її змусили. Але ж вона не могла не мати голову на шиї й мізки в черепній коробці, щоб якось запевнити мати, що я нікого не вбивав.

     Чорт, ну чому мені постійно так не щастить?

      Цієї ночі мені знову снилась та жінка зі світлим волоссям. Але вона була наче більш молодшою. У моєму сні їй було десь до тринадцяти років, якщо взагалі не менше. 

      Вона з кимось билась. З ким саме - побачити не встиг. Але я встиг помітити, як поряд з нею лежав ранений чоловік, чимось схожий на неї. Мабуть, він її батько, або дуже близька людина. Невідомий або мало знайомий чоловік не ризикував би так собою заради якоїсь там дівчини. 

     Їм добре. Є кому спину прикрити. А ось у мене зараз майже нікого нема. Хіба що друзі, та й ті зараз невідомо де. Може, вони вже давно порозлетілися хто куди в пошуках себе. Все ж, пройшло вже доволі багато. Майже два місяці я ось так літаю. 

    Спав дуже мало. Все з-за того, що не зміг знайти нормально зручну позу для сну. Доволі довго лежав, відкривши очі й роздивляючись усе по сторонам, при цьому продовжуючи думати над своїм. 

     Цікаво, як там зараз Лігорія. Може, продовжує тренуватися, придумавши свої методи, а може, забила на все це? 

    Треба буде в найближчий час прийти до неї. Все ж, я, як вчитель, повів себе з нею не дуже гарно, залишивши й не завершивши навчання. Вона ще не готова вийти нормально у світ зі своїми здібностями. 

    Коррзан наче казав, що я можу відкрити портал у будь яку точку на нашому континенті, щоб потрапити туди, як і багато хто з демонів. Чи можу я скористатися цим у найближчий час? Мабуть, але мені ще треба потренуватися. Я ледь-ледь можу відкривати нормально портал у те місце, де «зник» до цього. Мені ще тренуватися й тренуватися.

     У думках знову з'явилась та дивна дівчина. Я тихо фиркнув. Сім'я, так. У неї непогана сім'я. У неї є хоч хтось.

    Коли я підіймався до кухні, зрозумівши, що вже так просто не зможу заснути, я згадав, як вона намагалась запевнити мене в тому, що начебто я - її син. Її слова здаються мені все ще повною маячнею, але щось у мені перевернулось, коли я знову згадав про неї.