Глава друга. Новий дім.

    Я сидів у коридорі, чекаючи, коли покличуть вже мене. Зовсім недавно мене прикликали до пекла, сказавши, що нарешті скажуть, яка у мене буде професія. Трохи нервуюсь. Хто його знає, що я можу отримати на такій «співбесіді».

    Коррзан, який сидів знову поруч, інколи заспокоював мене, кажучи, що десь вісімдесят відсотків демонів, подібних мені, задоволені своєю новою працею. Я дуже сподіваюсь на те, що увійду в це число, а не буду серед тих двадцяти відсотків нещасних, яким або можливо просто не пощастило, або вони просто розраховували не на те.

— Знаєш, це трохи дивно, що від твоєї луски не йде легкий жар. - Підмітив хлопець. - Все ж, у багатьох таке.

— У багатьох, а не у мене. - Підмічаю, окидуючи усіх, хто сидів у коридорі разом з нами.

    Ось сидить якась жіночка з дитиною. Ось молодий гібрид, який мабуть, теж був у черзі для того, щоб дізнатись, ким він буде працювати. Ось старенький, який мабуть прийшов сюди, лиш би черги затримати і з працівниками розмовляти.

— Слухай, може, розкажеш мені трохи про щось? - Попросив я тихо у Коррзана, коли пауза між нами затяглась.

— Ну дивись. У нас є так би мовити така рада, у яку входить десь п'ятеро ангелів і п'ятеро демонів. Ця рада, вона вирішує, куди посилати душу гібрида, у якого п'ятдесят на п'ятдесят і загальна «система» не знає, куди його засунути - в пекло чи до раю. У мене там колись батько був, а зараз він звичайний демон.

— Що сталось, якщо не секрет?

— Я не знаю точно. - Коррзан потис плечима. - Начебто там був якийсь заміс, що потім вирішили половину учасників прибрати. Ось і батька теж вирішили прибрати, хоча він був не дуже агресивним по життю.

     Далі ми якийсь час сиділи мовчки. Тепер ця пауза тягнулась аж до того моменту, доки мене нарешті не викликали.

— Ну, бажаю вдачі. - Мовив тихо хлопець, слідкуючи за тим, як я йду до потрібного кабінету.

    Я легенько кивнув і штовхнув двері, заходячи до середини.

    У кабінеті було одразу три демона. Коли я увійшов, усі вони одразу почали слідкувати за мною. Від цього стало якось не дуже приємно.

    Я сіл на стілець перед великим столом і окинуі поглядом усіх присутніх, намагаючись виглядати якомога спокійніше і природніше. Не варто давати їм знати, що я зараз трохи нервуюсь.

— Ну що ж, почнемо. - Мовив один із них нарешті.

     Той, який встав, мав яскраво червону лиску. Схоже, багато хто тут має подібний колір. У когось правда луска більш темна, або більш яскрава. Він підійшов до однієї з шаф і дістав якусь книгу.

— Дорран Совлін, за демонічним ім'ям Войтак. - Сказав він, поклавши книгу на стіл перед собою й відкривши на потрібній сторінці. - Де ви були раніше?

— Тобто? - Я трохи здивувався.

— Ми перевірили вас одним з перших. - Серйозно мовив уже інший.

— А... - Я зам'явся, швидко придумуючи, що можна сказати, щоб не виглядати повним дурнем. - Вибачте, я не знав.

— Ну що ж, продовжимо. - Схоже, вони й самі не дуже були раді тримати мене тут, тому не хотіли продовжувати ось так знущатися. - Ваша друга іпостась колись була без господаря. Вона виконувала роль того, хто зазвичай на новорічні свята* відправляв до пекла тих, хто грішив більше всього. У цей список входять: дуже погані діти, у яких вже нема шансів на виправлення, підлітки, дорослі, старі. З додаткових здібностей - можете становитись ким завгодно, перенімаючи якусь частину їх здібностей, більша сила і швидкість як у повітрі, так і на землі. Ви можете виходити у свята у своєму звичайному вигляді. Вам строго не можна показувати себе справжнього комусь, якщо це не потрібне свято.

    Ну, що ж, це не так вже й погано. Мабуть. Я гадав, що буде щось на кшталт: «ви взагалі не будете виходити у зовнішній світ, і будете тут» або «ви - один з найслабших демонів». І при цьому ці глузливі погляди...

    Та і якщо чесно, я очікував, що скажуть про те, що мені треба буде багато й часто вбивати. Може, навіть якось обійдеться без особливих вбивст.

— А тепер все, ви вільні. - Закінчив третій, роздивляючись уважно мою «справу».

    Я встав і швидко вийшов з кабінету, тихо закривши двері за собою. Глибоко зітхнув, і підійшов до Коррзана. Але на диво, хлопець нічого не запитував аж до того моменту, доки ми не вийшли на вулицю. Схоже, він вирішив не розпитувати мене при всіх. Може, воно й на краще.

— Ну що, що вони сказали? - Запитав Коррзан тільки коли ми відійшли від будівлі, і поряд нікого не було.

    Я переповів йому те, що мені говорили до цього. Він слухав не перебиваючи, а потім мовчав ще декілька хвилин.

— Що ж. Принаймні, могло бути й гірше, чи не так? - Запитав Коррзан, і я кивнув.

— Я про це якраз і подумав. - Підтверджую.

— Ну, що будеш робити далі? Підеш знову мандрувати?

— Та ні, я мабуть, ще тут трохи посиджу. Обживусь трохи, зрозумію, що тут та як. А потім вже піду.

    Хлопець кивнув. Я відвернувшись від нього, пішов далі. 

    Для початку, я хотів створити собі десь новий дім, щоб було куди якщо що повертатись. А потім вже подивимось, що буде далі.

..

..

..

..

..

    Спочатку я знайшов підходяще місце. Хотів поселитися в печері. При чому печера, яку я знайшов, мала декілька кімнат, деякі з яких знаходились доволі глибоко. Мені навіть спочатку здалось, що вони опускались під землю. Коли я досліджував її, виявилось, що подібних ходів було доволі багато. Що ж, непогано.

   Якщо чесно, мені було впадлу щось там будувати. Тим паче я вже звик ночувати в печері. А тут цілі хороми. Тому гріх не скористатися таким випадком.

   Потім я почав облаштовувати деякі печери.

   Спочатку знайшов місце для спальні - майже під землею, щоб уві сні мене якщо що ніхто не встиг вбити і я зміг зреагувати. Потім облаштував кухню, зловивши декілька якихось тварин і поклавши в поглиблення. Останнім я зробив ванну кімнату. Також поклав декілька корисних трав, ягоди й гриби, щоб їжа була різною. Не увесь же час тільки одне м'ясо їсти.