Глава перша. Дівчина.

    Сьогодні я прокинувся доволі рано. Все через те, що вже який раз на мою голову падали холодні краплини дощу. Чорт... Чому я взагалі раніше не прокинувся? Зазвичай я можу відчувати, якщо на мене щось падає, навіть якщо це щось маленьке по типу цього дощу, який поступово починає переходити у зливу.

    Піднявши голову, подивився на хмари, трохи примружившись, щоб якомога менше краплин потрапляло до очей. Так, дійсно. Зовсім скоро злива почнеться. Хмари он які темні...

    Я заліз трохи глибше в печеру, де вирішив зупинитись на якийсь час. Зазвичай інколи люблю засинати, коли у морду дує свіже повітря, але зараз трохи не та ситуація. Мокрим точно не хочеться бути. Тим паче коли мені знову доведеться летіти далі через декілька годин.

    Першою ціллю на моє ось таке мандрування я вирішив обрати старий Оушен. Чому? Мені хотілось бути першим, хто за останній час перетнув кордон мертвих земель і зміг дістатися до цього міста, а потім ще й повернутись назад. Та й до того ж, цікаво було подивитись, що там такого, що туди багато років намагались дібратися.

     В останній час мені почали снитися кошмари. Такого ніколи не було, тим паче так часто. Тому це мене трохи збентежило. Може, навіть трохи налякало, бо хто його знає, що може піти не так.

     Одного разу, коли я повернувся до пекла, щоб спитати, чи знайшли мені нарешті професію, я невзначай запитав, чи так і треба, щоб снились кошмари. Демон, який був приставлений до мене ще від мого народження, пояснив, що так інколи буває у «початківців» - тих, хто тільки недавно потрапив до них. Їх друга іпостась може якийсь час не приймати свого господаря, і буде інколи намагатись таким чином «пакостити», щоб показати своє невдоволення.

     Але ніби, через деякийсь час це повинно пройти, як пройшло з тією дівчиною, яка повільно повзла до мене і співала незрозумілу пісню кожного разу, як намагалась наблизитись до мене. Принаймні, Коррзан - так звали того демона, - так сказав і дуже на це сподівається. Як і я...

     Професії мені нажаль поки не видали. Тому я міг поки що робити все, що побажаю. Принаймні, багато чого. Все ж, навіть і у демонів є свої правила.

    Наприклад, звичайним гібридам не казати, що ти демон, бо хто його знає, чим це може закінчитися. Також, не можна при всіх показувати багато своїх здібностей - теж заради безпеки гібрида.

     Але я й сам не так вже й часто за останній час використовував якісь свої здібності. Війна з Озіром закінчилась, Тягар мертвий. Тому ні з ким більше битися. Принаймні, поки що.

    Сьогодні мені теж приснився новий кошмар. Я вже звик до них. Але цей здавався мені особливим.

    Мені снилась жінка - та сама, яка колись казала, що ми з нею сім'я і що вони обов'язково коли-небудь допоможуть мені. Але на цей раз вона не просила мене згадати те, що я нібито повинен був колись пам'ятати.

     Вона кричала, а довкола неї було багато полум'я, якого вона, як і інші люди довкола неї, уникнути не могла, опинившись у пастці. Великий ліс палав, доки її шкіра потихеньку згоряла. Я навіть відчув запах. Такий мерзенний. Він обпікав нюхові залози, заповнював легені, не давав нормально зітхнути.

    Майже з самого початку я знав, що усе це всього лиш сон, тому спробував якомога швидше прокинутись. Але мені не довелося старатись. Я повільно відкрив очі.

— Слухай, я гадала, що ти вже вмер. - Мовила якась молода дівчина, яка запалила вогнище і яка схоже, суто випадково натрапила на мою печеру.

     Так он що змусило мене відчувати цей запах, а потім ще й до мого кошмару проникло... Вогнище.

    Я повільно підняв голову й подивився на гібрида перед собою. Цікаво, що вона тут робить?

    Ця дівчина схоже була гібридом вовка - або якоїсь собаки, - і дракона. Вона чимось нагадувала китайського дракона - один з видів, який колись існував ще при людях, і який почав воювати проти цих створінь самим першим. 

    У деяких місцях - а саме більше на шиї й голові та хвості, - був невеликий пух білого цвіту. Усе тіло передавалося від темно-помаранчевого до не дуже яскравого червоного. Очі були сірими, як і в мене, хоча я гадав, що при такому забарвленнї її луски, вони будуть або червоними, або яскраво помаранчевими, або жовтими. Хоча, мені здається, вони їй навіть трохи пасують.

    На хвості у неї цей пух був схожий чимось на пір'я. Певен, що якщо його торкнутися і трохи погладити, він буде доволі м'яким.

    Цікаво, що вона тут робить? Випадково натрапила, чи бачила, як я прилетів сюди, і тільки зараз наважилась підлетіти? Та ні, мабуть, перший варіант більш правильний.

    Поблизу нема ніяких селищ. До самого найближчого летіти як мінімум п'ятдесят кілометрів, якщо не більше. Тому варіант, що вона прилетіла сюди випадково самий найкращий.

— Ні, я не вмер... - Тихо мовив я, хитаючи головою, і роззирнувся по сторонах.

    Так, наче, нічого поки не змінилось. Що там у мене з сумками? Може, вона пограбувала мене, і зараз робить вигляд, наче нічого не відбувається.

    Поліз до сумки, відчуваючи погляд дівчини на собі. Так дивно зараз на собі відчувати подібне. Наче, я й звик, що на мене дивляться, але щось все ж не так. Усередині демонічна іпостась тихо загарчала, схоже, теж відчуваючи те, що відчуваю я.

    Це було вдруге після снів, коли я якось контактував з цією стороною своєї особистості. До сих пір якщо чесно не звик до того, що тепер є ще хтось, хто може відчувати все те, що відчуваю я і може, навіть думати як усі.

     У сумках усе було добре. Пограбування не було. Значить, можливо дівчина просто хоче задурити мені голову і зробити вигляд, наче не хоче нічого зі мною робити. А потім станеться щось погане. Тому не варто їй зараз довіряти. Але чисто з-за своєї ввічливості, я запитав:

— Як тебе звати? - Наважився запитати я.

— Мірарда. - Це ім'я здалось мені дуже знайомим, але я не міг згадати, де вже міг чути його.

    Вона явно була не з наших селищ. Тут так дивно не називають своїх дітей.