Глава двадцята. Битва.

— Ти, головне, не роби різких рухів, коли його побачиш добре? - Запитав я, озирнувшись на мати, яка йшла поряд зі мною. 

— Чому мені потрібно робити щось різке? - Мовила мати, і у її голосі з'явились легкі нотки напруги.

— Просто він може тебе злякатися, і напасти. - Хоча, це хто кого ще злякається після зустрічі? - А я не хочу, щоб ви билися. Будь ласка, не хвилюйся, все добре. Я з тобою. - Спробував трохи заспокоїти її, але схоже, це не дуже допомогло.

    Жінка трохи примружилась і перевела погляд на мене, хоча до цього дивилась на дорогу попереду себе. Схоже, вона дійсно намагалась заспокоїтися, але це вийшло досить погано.

— Ти мене лякаєш. До кого ти мене ведеш?

— Зараз дізнаєшся. Принаймні, я сподіваюсь, що він тут.

     Зовсім недавно я вирішив, що поступово буду знайомити своїх батьків з тим, що намагався приховати. І зараз я вів мати, щоб познайомити її з Торргоном. Все-таки, я не хочу, щоб його вбивали, або виганяли з лісу, бо вже встиг звикнути до нього, як і він до мене, хоч інколи й був трохи недовірливим.

    Але я розумію його. Теж поводився б так з людиною, яка спочатку спробувала мене вбити, а потім допомогла.

    Я вивів мати на невелику галявину, сподіваючись, що створіння займається своїми справами зараз саме там, а не десь. І справді. Торргон сидів на галявині, перебираючи невеличкі гілки. Побачивши його, мати здригнулась.

— Спокійно, усе добре. - Сказав я, повільно підходячи до істоти, яка нарешті побачивши нас, встало й, судячи за всим, роздивлялась.

    Коли я підійшов до Торргона, він почав принюхуватися до повітря, наче не впізнавав мене. Але він вже не гарчав, як до цього.

— Це все ще я. - Кажу, і підійшовши ще на декілька кроків та зупинився, щоб не порушувати його простір. - Впізнаєш?

    Створіння не відповіло. Воно стало поряд зі мною, махаючи туди-сюди хвостом. Але за цим жестом можна було зрозуміти одне - він не дуже був радий бачити тут незнайомця, який міг ранити його, або взагалі вбити.

    Але коли він принюхався до повітря й вловив легкі нотки схожого на мій запаху, його хвіст перестав так агресивно метатися із сторони в сторону. Схоже, трохи заспокоївся.

— Мамо, познайомся. Це Торргон. - Мовив я, показавши на створіння, яке, почувши своє ім'я - все-таки, відзивається інколи, - коротко подивилось на мене, і потім перевело погляд знову на мою мати. - Торргон, це моя мама.

— Це, звісно, все чудово... - Почала жінка. Її очі інколи нервово метались туди-сюди. - Але хто він такий? Він явно не дракон. Може, гібрид?

— Я й сам не знаю, хто він, якщо чесно. По крилах і задніх лапах дракон, по передніх лапах людина, по спині схожий на досить великого їжака. Важко зрозуміти, хто він є насправді.

     Якийсь час ми стояли мовчки. Я глибоко зітхнув, і знову почав говорити:

— Я хотів би, щоб коли якщо хтось суто випадково натрапить на нього, щоб не вбивали його і не намагались вбити його. Все-таки, якщо встановити з них довіру, то він не вб'є тебе. До того ж, якщо нападе Драконікс, він зможе допомогти нам.

— І як ти собі це уявляєш? - Було видно, що жінка вже трохи заспокоїлась, але все ще була трохи напружена, досі чекаючи нападу.

— Я ще над цим думаю, але гадаю, що зовсім скоро жам тобі відповідь.

..

..

..

..

..

   Драконікс був неспокійним - вперше за увесь час. Це здалось мені дивним. Я почав трохи хвилюватися. 

   Чоловік ніколи не був настільки знервованим, і не казав усього так швидко. Він завжди казав багато що повільним голосом. А зараз минулий провідник ніби кудись поспішав.

    У голові з'явилась думка - зовсім скоро він попросить мене виконати свою частину згоди. Видихнув, намагаючись трохи розслабитися. Все-таки, він ще нічого не сказав. Може думає, коли краще про це спитати? Або намагається придумати, як краще мене змусити його висвободити з цього світу, при цьому не даючи мені шансів на підозри?

    Коли минулий провідник нарешті сів на повалений стовбур дерева і подивився на мене, він сказав:

— Сьогодні досить важливий день. - Я кивнув, показуючи, що зрозумів. - Я в останній раз тренуюсь з тобою, і нарешті ти допомагаєш мені звідси вийти.

    Різко Драконікс встав з місця. Його хвіст легенько здригнувся й піднявшись над його тілом - я здивувався, наскільки він довгий, - і направив шип, який небезпечно блиснув на світлі, на мене.

— Перевіримо те, на що ти став здатен. Бийся зі мною так, наче і твій заклятий ворог, а не вчитель. - Різко гаркнув він, і різко пішов у наступ.

    Я ледь встиг ухилитися, коли шип пройшов біля мене з тихим свистом. Я швидко зрозумів те, що мені треба зробити. Теж пішов у наступ.

    Спочатку швидко зайшов йому за спину, і різким рухом збив його з ніг завдяки енергії вітру. Минулий провідник швидко встав, але через декілька секунд отримав нову атаку. Вогонь обпік йому обличчя, і Драконікс якомога швидше відвернувся. Це допомогло йому мало. Полум'я торкнулося його волосся й частини голови.

    Різко сильний порив вітру збив з ніг вже мене. Я не втримався, і відлетівши на пару метрів, боляче вдарився о якийсь камінь. Тихо зашипів від болю, намагаючись якомога швидше прийти в себе й встати з місця.

    Великий олень, який явно був взятий під контроль, притис мене рогами до землі, не даючи можливості встати, чи нормально рухатися. Я відчув тиск на плечі - якраз в тому місці його роки почали трохи звужуватися. Лози обплели тварину й швидко відкинули від мене. Я зміг нормально вдихнути, і нарешті встав.

    Драконікс знову спробував якомога швидше дістатися шипом до мого тіла, дозволивши отруті наповнити моє тіло і потихеньку вбивати. Його утримала невеличка купка землі, яка виросла переді мною. Встиг...

    Якщо саме так тренували амфігорів, то я тепер розумію, чому їх стало так мало.

— Якщо ти вб'єш мене, хто тебе звідси звільнить? - Гаркнув я, коли минулий провідник знову спробував зазіхнути на моє життя і вбити.