Глава сімнадцята. Вітер.

     Мати йшла поряд зі мною, інколи роззираючись по сторонах. Жінка наче боялась, що хтось може напасти на неї ззаду. Розумію. Якийсь час я теж почувався не дуже комфортно й затишно, коли був тут, і теж гадав, що на мене ось-ось можуть напасти. Але потім я потихеньку звик до усього цього.

    Пам'ятаю, як намагався пояснити матері, як треба «увійти» до цього світу. Якийсь час нічого не виходило, але коли я нарешті побачив її поряд зі мною, зрозумів, що усе все-таки вийшло.

— Як довго нам ще йти, як гадаєш? - Запитала тіхо вона, коли мовчанка продовжувалась доволі довго. Я потис плечима.

— Хто його знає. Ми можемо йти так доволі довго, і нічого при цьому не знайти. Сподіваюсь, ми знайдемо людей хоча б за декілька годин.

— Я не певна. - Мовила знову жінка. - Судячи з усього, цей світ безкінечний. Або дуже великий. Бо ми йшли вже доволі довго, а кінця цьому лісу нема. Я не певна, що ми зможемо завершити нашу «мандрівку» за декілька годин. Можливо, нам буде потрібно як мінімум декілька днів, щоб найти тут хоч когось окрім Драконікса.

    Далі ми знову в мовчанні. Я почав відчувати, як потихеньку починаю втомлюватися. Ноги неприємно пекли десь внизу, але ці відчуття були не досить сильними, тому я міг терпіти. 

    Ми йшли вже декілька годин. По моїм підрахункам зовсім скоро у реальному світі вже буде ранок. Можливо, нам на якийсь час доведеться завершити наш короткий путь, і трохи відпочити.

     Зараз був тільки один плюс - я вже ледь відчував біль. Хвости вже майже виросли до потрібного їм розміру, тому залишалось зовсім трохи потерпіти, й болю в спині на найближчій час більше не буде.

     Коли мати вже втретє спіткнулась, протираючи очі від втоми на ходу, я зупинився й подивився на неї. Вона запитально подивилась на мене.

— Гадаю, що на цьому поки що годі. Ми втомлені, а якщо щось станеться, з нас толку мало буде.

— Але ти певен, що ми дійсно можемо собі дозволити це зараз? Я ще повна сил, я зможу йти далі.

— Так, певен. - Настоював я. - Я не можу змушувати тебе лазити по якомусь невідомому світу, бо все-таки, зовсім скоро осінь, а за нею й зима, і нам треба готуватися, щоб пережити ще й її.

— Ти так кажеш, наче у нас кожна зима - найгірша, що ми ніколи не зможемо з нею нормально впоратися і що обов'язково піде щось не так.

— Я не це мав на увазі. Просто зазвичай ви з батьком відсилаєте багато людей на полювання, й самі намагаєтесь по можливості ходити, щоб щось упіймати. У вас завжди багато справ. - Коли жінка вже відкрила рот, щоб знову заперечити, я не дав їй цього зробити: - Я знаю, що зараз там є батько й Лург, і що вони якщо що, впораються. Але у обох теж багато своїх справ. Один лазить, вишукуючи разом з іншими лікарські трави та навчаючи новачківя інколи дає накази, доки вас з батьком немає в таборі. Інший теж інколи напрягається то на патрулі то на полюванні так, що приходить і майже одразу лягає спати, бо дуже втомлений.

    Хоч мені й самому не дуже хотілося йти звідси зараз, але якщо ми продовжимо йти, ми лиш загубимо час і сили. 

..

..

..

..

..

    Сьогоднішнє заняття з минулим провідником було досить цікавим. Драконікс нарешті вирішив навчити мене керувати стихіями.

— Запам'ятай, - вже втретє на сьогодні казав він мені, - що будь-що має власну енергію.

— Так-так, я знаю. - Відповів я трохи роздратований через те, що змушений чути одне й те саме вже в який раз, хоча я зрозумів це з самого початку. - Може, давай вже перейдемо до чогось більш суттєвого?

— Так, так, добре...

    Чомусь зараз чоловік здавався мені якимось доволі... «вітряним». Зазвичай Драконікс більш спокійний, і майже одразу переходить до суті, щоб не затягувати, якщо на те нема якоїсь причини. А зараз... Він розповідав про те, що з ним сталося за цей тиждень, хоча я не міг нормально його розговорити до цього. Можно сказати, ледь видавлював у нього хоча б пару фраз про те, як у нього справи.

    Невже, дізнався про те, що ми з матір'ю намагались шукати тих людей?

    Від усвідомлення серце на секунду стислось, і я подивився на минулого провідника, намагаючись зрозуміти по його рухах те, про що він міг думати зараз. Але його рухи були як завжди плавними, показуючи, що чоловіка зараз нічого не турбувало. Значить, запізно почав нервувати...

 — Для початку спробуй підняти над рукою ось цю гілку. - Минулий провідник підняв з землі невеличку палицю, й дав мені. - Також спробуй протримати її якомога довше.

    Не змусив його довго чекати. Через декілька секунд намагався підняти гілку над рукою. Спочатку виходило, але тільки завдяки власній енергії - та й то через неї гілка інколи не втримуючи рівноваги, падала на землю. Потім, спробував відчути енергію вітру, хоча сумнівався, що це взагалі можливо. 

    Все-таки, це вітер, а не якесь живе створіння. Він не повинен мати енергію. Але подивившись на Драконів, спробував вже в який раз довіритися йому. Все-таки, чоловік не підводив мене, навчаючи так, як навчали або його у свій час, або когось іншого. Принаймні, він поки що не підводив мене.

    Пройшло як мінімум декілька годин з того моменту, як я намагався підняти ту кляту гілку завдяки енергії вітру, яку я ніяк не міг відчути. Драконікс, який на той час сидів на землі, явно почавши трохи нудьгувати й кажучи інколи, що це не з першого разу виходить, інколи позіхав. Принаймні, мені так здавалось.

 — Що ж, мабуть, зустрінемось завтра, і ти спробуєш знову. - Вирішив минулий провідник, і вже через декілька коротких секунд я повільно відкрив очі.

    Ну ні. Я так просто здаватися не буду. Якщо не вийшло у тому світі, вийде в цьому. 

    Швидко поснідавши разом з батьками й сходивши на полювання, я прийшов на галявину, де майже ніколи нікого немає. Бо нема потреби її перевіряти через те, що здобичі доволі мало.

    Піднявши з землі невеличку палку, я знову сів, та спробував повторити все те, що відбувалося у тому світі.