Глава п'ятнадцята. Розмова.

     Сьогодні матір покликала мене в ліс поговорити наодинці. Я не знав, про що жінка хотіла переговорити зі мною, бо інколи у мене таке відчуття, наче батьки взагалі вважають за непотрібне розмовляти зі мною хоч про щось.

    Коли ми прийшли на невеличку галявину, Мірарда якийсь час мовчала. А потім нарешті почала:

— За останній час ти вів себе досить дивно.

    Я запитально подивився на неї, намагаючись не видати те, що я почав трохи нервуватися. Невже вони щось помітили? І що мені тоді треба їм казати у такий момент?

— Як само дивно? - Запитав я, роблячи вигляд, наче у голові не мічуться туди-сюди мої думки.

— Зазвичай ти доволі спокійний, і різко показуєш свої емоції, навіть якщо ситуація досить складна чи трапляється щось, де кожен би проявив сильні емоції. А за останній час ти був наче чимось стурбований. Наче щось тебе турбує...

    Трохи нахиляюсь, дивлячись на мати. Теперь я зрозумів хід її думок. Зараз попросить мене розповісти їй, що мене турбує, і ще додасть, що їй можна довіряти. Ледь стримався, щоб не хмикнути. 

    Теж мені, вирішила прокинутися, коли стільки пройшло. І де ж вона була увесь цей час?

— Я розумію, що можливо ти не захочеш мені нічого зараз говорити... Але будь ласка, якщо те, що тобі зможе тобі спричинити біль, то ти обов'язково скажеш про це нам. Пообіцяй.

    Звісно, це трохи не те, що я сподівався почути, але схоже на те, що я передбачав. Зробивши вигляд, що замислився на пару секунд, я кивнув головою.

— Добре.

— То, розповіси, що з тобою відбувається? - Перейшла, як я зрозумів, до суті Мірарда, трохи нахилившись до мене й почавши вдивлятись мені в очі.

    Я глибоко зітхнув, думаючи над словами матері. Ось він, той час, коли я можу розповісти їй усю правду. Але, чи дійсно можна їй зараз про все розповідати?

    Зиркнув на жінку, яка чекала на мою відповідь. Якщо розповім зараз, невідомо, що може понести за собою моя розповідь. Що, якщо вона тільки погіршить наші стосунки з батьками? Все-таки, я доволі довго не розповідав їм нічого. Але все-таки... Гадаю, що їй можна нарешті довіритися.

    Знову глибоко зітхнувши, й думаючи над тим, з чого почати, я повільно мовив:

— Усе почалось з того, як я відчув, що можу дихати під водою. 

..

..

..

..

..

    Коли я закінчив свою  доволі довгу розповідь і подивився на обличчя матері, побачив, що жінка намагається приховати шок, але у неї виходило це досить погано. Мірарда не могла нормально приховувати свої емоції, й по життю інколи була досить емоційною.

    Дивлячись на обличчя матері все більше, я відчував, як тіло починає реагувати на стрес - дихання починає трохи пришвидшуватися, а серце пропускає удари. Коли я приготувався до найгіршого, мати різко видихнула, наче звільняючи думки від зайвого.

— Незкоре... - Нарешті мовила жінка. - Чому ти мовчав увесь цей час?

    У мене наче трохи відлягло від серця. 

— Я... - На декілька секунд я затнувся, підбираючи потрібні слова. - Я гадав, що ви знову не повірите мені. Гадав, що ви тільки посмієтеся наді мною, й забудете про те, що я вам розповів.

    Жінка відвела погляд, на секунду замовчавши.

— Що ж, пробач, що тоді так відреагували. Просто... Я не очікувала, що все піде саме так. Все-таки, серед нас є ті, хто теж доволі довго може знаходитися під водою. Але зараз... 

— Дякую, що хоч зараз вже повірила. - Я потис плечима. 

— До речі, ти дійсно збираєшся вивільнити Драконікса, коли він навчить тебе багатьом речам? - Запитала мати, трохи стурбовано подивившись на мене.

— Я ще точно не знаю. З однієї сторони я не хочу випускати його, бо хто його знає, за які гріхи так би мовити він туди потрапив, і чи безпечно йому допомагати вирватися з того світу. Але з однієї сторони якось не дуже чесно, бо все-таки він навчав мене, я бачу результат і якось не дуже буде прикольно. Він допоміг мені, а я йому ні.

    Якийсь час Мірарда сиділа мовчки. Потім повільно мовила:

— У нас є підозра, що він спеціально затуманює тебе так, наче він таких добрий, і що буде не дуже чесно, якщо він тоді допоміг, а ти йому ні.

    Усі давно звикли, що мати інколи казали «ми» замість я. Все-таки, інколи вона могла радитися з Терном чи Сніжним, тому, щоб було по-чесному, казала саме таким образом.

— Усе може бути. - Мовив я. - Подивимось, що буде далі. Можливо, звільню його, і тоді, якщо станеться щось погане, спробую зупинити його. Все-таки, у мене три хвости, а в нього тільки один.

— Але не факт, що у тебе буде достатньо досвіду, щоб його зупинити.

— І то правильно... 

    Я глибоко зітхнув. Що, якщо я дійсно не зможу перемогти Драконікса, якщо він почне робити щось погане? Так, у мене три хвости, а у нього лише один. Але по-перше, я не знаю, на що він ще може бути здатен - бо, все-таки, він може ще щось від мене приховувати, - а по-друге, я не знаю, на якій стадії він зараз.

   Можливо, він вже на третій-четвертій, бо його вигляд майже не такий, як у звичайної людини. А що, якщо взагалі на п'ятій? Це йому може дуже зіграти на руку...

— Якщо щось піде не так, ми тобі допоможемо. - Мовила різко жінка, і я не зміг втримати легку посмішку.

— Дякую. - Мовив тихо я.

     Коли ми йшли вже додому, мати інколи питала у мене щось. Коли знову настала мовчанка, я звернувся до неї:

— Ти можеш будь ласка розповісти щось про Драконікса? Хоч щось, що ти про нього знаєш.

— Пробач, але я нічим зараз не зможу тобі допомогти. Я й сама знаю тільки його ім'я і те, що у нього не було сім'ї.

    Чомусь у голову залізла ідея, що можливо ті дві-три людини, про яких колись казав Драконікс, то і є його сім'я, яку він приховує. Треба буде спробувати обережно пороспитувати його про тих людей, можливо зможу дізнатися щось цікаве й корисне.

    Якщо то дійсно його сім'я, це може зіграти на руку вже нам. Можливо, колись мені вдасться з ними поговорити, і вмовити їх стати на нашу сторону, якщо минулий провідник вирішить піти проти нас. Тоді у нас буде більше шансів перемогти.