Глава тринадцята. Хвости.

    Прокинувся сьогодні від ще одного болю, який не відпускав мене протягом вже двох з половиною тижнів. За ці дні він то посилювався, то знову на деякий час притихав майже повністю. Я поступово почав звикати до нього й жити так, як раніше, наче болю взагалі нема. Але інколи бувають сильні пульсації, через що так просто «забути» про біль і знову змусити тіло почати рухатися, щоб не викликати підозри не виходить. 

    У такі моменти доводиться придумати якусь відмазку, чому я десь з дві-три години можу не вилазити з кубла, хоча до цього лазив десь по лісу, доки був вільний час. Наприклад, дуже втомився від тренувань з Лургом, від чого тіло трохи ниє, або з полювання досить багато здобичі приніс, тому й вирішив дати сам собі невеликий відпочинок.

    Вони, ніби, прокатують, але у мене таке відчуття, що зовсім скоро батьки перестануть мені вірити. Знову. Або ж, відмазки закінчаться, й мені доведеться прокручувати одні й ті самі по декілька разів.

    Інколи, коли мені вдавалось у «перервах» між болем виходити на полювання, я інколи зустрічався знову з тим створінням. Воно або полювало, рибалило, облаштовувало свою домівку або просто сиділо й відпочивало. Частіше за все ми зустрічалися там, де я знайшов його вперше - на берегу моря, де я інколи намагався з ним спілкуватися. Але воно не відповідало мені. Лиш мовчки слухало, інколи киваючи головою, й тим самим показуючи, що усе зрозумів.

    Було вже помітно, що поступово істота починанє довіряти мені трохи більше, ніж до цього. Звісно, до себе ще досить близько не підпускає, але вже не намагається мене вбити, як тільки побачить. Точніше, воно взагалі тепер не намагається мене вбити, якщо я тримаю ще невеличку дистанцію від нього.

    За цей час я встиг придумати ім'я цьому створінню - Торргон. Також придумав те, як буде називатися вид подібних істот - гостролюди. Бо передні лапи мають як у людей, а гострі колючки як у якогось їжака.

    Руки стиснув у кулаки, відчуваючи, як біль тільки посилюється, і я відчуваю, що мені все сильніше хочеться завити й покликати на допомогу. Це вже було щось новеньке, бо такого сильного болю я ще не відчував ніколи...

   Перевернувся з одного боку на інший, намагаючись втримати останки сну. Нічого не вийшло. А біль продовжувався...

     Заплющив очі, та спробував заснути. Може, Драконікс порадить, як хоч трохи заспокоїти цей клятий біль? Якийсь час біль не давав мені нормально спробувати через сон потрапити у потрібний мені вимір. Але все-таки, через деякий час усе вийшло.

    Усе довкола зустріло мене звичною тишею. Навіть не дивлячись на те, що у нашому з батьками кублі теж було тихо, тут ця тиша була ніби гнітючою. Мені здалось, що я тільки зараз помітив, що у звичайному світі чулося хоч щось - спів птахів, шелест листя, завивання вітру, рідкісні розмови чи команди батьків, які тільки недавно повернулись з полювання чи з патруля.

    А тут тиша. Таке відчуття, наче життя зупинилося тут, і окрім Драконікса та ще двох-трьох людей - яких до цього я ще не встиг побачити, - тут ніхто не живий. Хоча, чи можна Драконікса вважати живою істотою? Можливо, він просто дух, чи якийсь демон. Будь хто, хто може існувати тут, але з якоїсь причини не може вибратися.

    Чомусь у голові засіла думка, що якби Драконікс повноцінно вмер, він би потрапив саме в пекло, бо його зовнішній вигляд відображає внутрішній - хоч і незвичний, але поганий. А ті, хто наближені до раю, мають більш людяний та приємний вигляд.

    Цікава, звісно, теорія. Але перевірити її я поки що не можу. Замість неї прийшла інша думка.

    Може, минулий провідник спеціально утримує мене так далеко від інших, щоб я не запідозрив чогось поганого? Може, він спеціально вчить мене, щоб моїми ж руками себе звільнити й потім піти винищувати своїх ворогів? Звісно, майже з самого початку він так і сказав - я вчу тебе, але в обмін на це хочу, щоб ти спробував мене звільнити звідси.

   Але хто його знає, що він може зробити, коли наше тренування підійде до кінця, і вже я повинен буду виконати частину нашої угоди...

    З думок мене вивільнив біль, який почав на додачу ще й пульсувати - але не так, як до цього, стихаючи, на декілька хвилин чи годин, а потім знову з'являючись, - а пульвувати так, наче це були якісь хвилі на поверхні води. Одні більші й сильніші, інші більш слабкі, й не такі болючі. Все-таки, він і сюди передається. Як шкода....

    Я спробував встати на ноги, але нічого не вийшло. Ноги підкосилися, як і тоді, коли я відчув цей клятий біль в перший раз.

— О, бачу, тебе до сих пір не відпускає. - Мовив різко, але тихо чоловік, який підійшов до мене десь іззаду, і допоміг мені стати. - Це обнадіює.

— Обнадіює на декілька хвостів? - Запитав тихо я, і хотів було перепитати, подумавши, що минулий провідник мене нормально не розчув, але затнувся, побачивши, як чоловік кивнув тим, що повинно було бути на його обличчі.

— Так. Тобі зараз краще лягти. - Порадив він.

— Для чого? - Недовірливо питаю, трохи мружачись.

   А що, якщо він спробує напасти на мене ззаду так само, як і підійшов, коли я не буду бачити його? Усе можливо.

— Гадаю, що саме зараз вже можна буде побачити твої хвости - якщо, звісно, їх все-таки декілька.  - Мовив чоловік, і у його голосі почулися легкі нотки сумнівів.

    Моє серце почало стукати трохи швидше, коли я ліг на живіт, і спробував розслабитися. Що, якщо у мене тільки один хвіст? Хоча, звісно, я був би і йому радий, але я вже стільки болю витерпів за увесь цей час, тому буде дуже шкода, якщо там буде тільки один хвіст, і я ось так мучався лиш намарно.

— Що ж, вітаю тебе, хлопче. - Мовив через деякий час Драконікс, і я відчув, як серце починає пропускати удари. По голосу чоловіка майже неможливо було сказати, які новини він мені зараз принесе. Залишалось тільки чекати, доки він нарешті не закінчить... - Ти тримався не намарно. У тебе три хвости.

    У мене відлягло від серця. Я видихнув з полегшенням, розуміючи, що на час затримав дихання, очікуючи.