Глава дванадцята. Біль.

    Гроза поступово насувала на небо, затуляючи сонце, яке опускалось вниз. Я намагався повернутись якомога швидше до табору, щоб не потрапити під дощ. Але перші каплі все-таки застигли мене.

     Десь там знову голосно вдарив по вухах грім і знову блиснула десь над головою блискавка, осяваючи усе довкола на декілька коротких секунд. Це було досить неочікувано, тому я трохи здригнувся, а потім одразу озирнувся по сторонах, щоб ніхто не бачив того, як я сіпнувся від звичайного грома.

    Я зазвичай легенько здригався від різких і досить голосних звуків, бо зовсім не чекав їх. Скільки б разів я не намагався дати зрозуміти своєму організму й самому собі, що в деяких моментах лякатися нічого, але всеодно чомусь здригався, як би не хотів цього робити. Тому поступово я перестав з цим якось боротися.

   Десь тихо заскрипіло від сильних поривів вітру старе дерево, захитавшись із сторони в сторону й при цьому намагаючись не вигнутись під кутом і загубити половину свого тіла. Декілька гілок з інших дерев, які все-таки не витримали натиску, голосно впали на землю майже поряд зі мною, і я відскочив з цього місця. Потім знову пішов вперед, до табору, відчуваючи, як зриваюсь інколи на доволі короткий біг.

      Дощ становився все сильнішим і сильнішим. Він важкими каплями падав мені на тіло, ніби хотів принизити за щось. Ніби знав усі мої гріхи й хотів знищити мене разом з ними.

    Коли я знову йшов до табору, різко майже внизу спини відчув сильний біль. Він був настільки різким, що я від неочікуваності так само різко впав на землю, виставивши руки вперед, щоб бруд не потрапив до очей і я міг би роздивились те, що відбувається зараз.

     Біль ставав все більшим, наче дощ додавав йому сил. Невже почалося? Але, хіба не зарано для такого? Та й до того ж, чому саме зараз, а не тоді, коли я вже у таборі? Чорт, як невчасно...

   Я ледь стримувався, щоб не гарчати від болю, який не хотів мене відпускати. Я хоча б встати зможу?

   Повільно я спробував спочатку більш менш впевнено стояти на одній нозі, але вона легенько затремтіла. Тихо зашипів, мабуть більше від роздратування, ніж від того, що біль розійшовся майже по всій моїй спині. Я навіть не можу нормально хоча б одну свою ногу поставити на землю, що вже казати, щоб йти!

    Десь знову вітер почав з силою розхитувати гілки, бажаючи відірвати хоча б одну. Здавалось би, нащо йому стільки? Але тільки вітер міг знати відповідь на це питання. І наврядчи колись скаже, нащо йому стільки гілок, які всеодно будуть лежати на землі, доки він буде літати десь там.

    Різке розуміння того, що стовбур дерева, який, схоже, був не досить витривалим, почав падати саме на мене, прийшов досить пізно. Озираючись, я намагалася не панікувати й придумати, що треба робити. 

    Покликати на поміч? Ніхто не почує крізь вітер і дощ. Навіть якби цих двох факторів не було, відстань від табору досить далека, щоб до когось докричатися. Спробувати встати? А що, як знову нічого не вийде? Руки теж вже потихеньку тремтять або від холоду, або від утоми. Можливо, від усього одразу.

    Що ж, треба хоч щось робити. Бо ще декілька секунд - і стовбур повільно почне набирати швидкість. Я навіть не встигну помітити, що він буде вже біля мене, даючи останні секунди на те, щоб втекти від нього.

   Чуючи, як тихо скрипить дерево, ніби намагаючись перекричати голоси вітру й дощу довкола, й при цьому поскоріше впасти на землю, я знову спробував встати на ноги хоч трохи, щоб можна було відійти, а вже потім думати, як до табору дійти. 

    Здавалось би, коли я вже стояв більш-менш впевнено і зробив перші два кроки на тремтячих ногах, вони різко підвели мене. Я з тихим зойком впав на землю боком. Погляд впав на дерево, яке, ніби вже втративши терпіння, нахилялось до мене все більше й більше, бажаючи придавити своїм стовбуром і не відпускати, доки мене не знайде хтось, доки я не помру від сильного удару.

    Ось потрібно ж мені було йти на полювання ввечері. Якби за своєю дурістю не пішов, нічого цього не було, і зараз би я спокійно лежав у своєму кублі поряд з батьками...

    Різкий спалах змусив мене на декілька секунд заплющити очі. Коли я знову відкрив їх, довкола декілька секунд була більш густа темрява, ніж до цього. Мене осліпили? Але хто? Та й кому це було потрібно?

    Я спробував роззирнутися по сторонах, намагаючи зрозуміти, коли знову можу нормально бачити хоч щось. Зір не змусив мене довго чекати. Вже через декілька секунд, які здавались мені цілою вічністю, я нарешті зміг трохи роздивитись те, що відбулося.

    Попіл від дерева і його листя лежав чорною «дорогою» на землі. Трохи впало на мене. Коли я підняв погляд, побачив те, чого до цього не було тут.

    А саме велику чорну тінь, яка стояла на іншому краю галявини, явно повернувшись до мене своїм обличчям. Спочатку я гадав, що це хтось з драконів - Сніжний або ЗеленийДим, - який зміг знайти мене якимось чином по запаху, коли побачив трохи розгорнуті крила. Але ні, це був не дракон. Знову та істота.

— Що, прийшов добити мене?! - Різко крикнув я, звертаючись до створіння, і воно повільно почало наближатися до мене.

    Дарма я крикнув, не треба було цього робити...

    Коли створіння було вже досить близько, я спробував на руках трохи відповзти від нього. Але щось важке впало мені на спину, придавивши до землі й не давши змоги втекти. Коли я хотів було озирнутися, створіння підняло мене догори.

    Декілька секунд я висів у повітрі, відчуваючи на собі погляд істоти, але потім воно повільно пішло вперед, тримаючи мене у своїх лапах. Воно несло мене до свого кубла? Чому воно не може вбити мене прямо тут? Все-таки, зараз я доволі слабкий, а у створіння є багато способів це зробити.

     Декілька хвилин створіння несло мене, як я зрозумів потім у напрямку нашого табору, але потім, коли вже чулися голоси інших людей, істота вирішила залишити мене на землі. Мабуть, не хотіло підходити до незнайомців досить близько. Воно й не дивно. Інші хотіли його вбити, можливо й ці теж захочуть. Але чому воно вирішило допомогли мені?