Глава одинадцята. Нова зустріч.

    Цього разу, вже другого уроку з Драконіксом ми зустрілись з невеликим запізненням. Точніше, запізнився сам Драконікс, бо мав ще якісь справи у цьому дивному світі, а я прийшов якраз вчасно.

   Сьогодні мені вдалося швидше й краще оживити все ту ж саму гілку, а потім знову змусити «вмерти» - минулий провідник називає це впаданням у таку собі кому чи сон до наступного разу. Можливо позначилося те, що у реальному світі я тренувався в цьому на рівні з тим, чого мене вчив Лург. Все-таки, радник почав братися більш серйозно до мого навчання, і тепер у нас менше теорії й більше якихось цікавих занять, де я можу проявляти себе все більше й більше. Тому повільно ми перейшли на наступний рівень нашого навчання - оживити та вбити невелику ділянку землі.

     Спочатку було важко уявити, як це взагалі можна зробити. Але Драконікс зміг запевнити мене в тому, що у мене все вийде. Не одразу, звісно, але все-таки вийде. Я розумію, що не одразу, бо у кого зазвичай виходить щось, до чого він тільки взявся досить добре з першого разу? Але мені трохи лячно через те, що я взагалі нічого не зможу зробити. І чому він взагалі захотів одразу від малого до великого підійти? Хіба не дуже рано?

    Що ж, добре. Хоча б спробую, а там вже як вийде, так вийде. Техніка майже та сама - звертання, але на цей раз вже до землі й трави на ній, щоб попросити підкоритися й виконати мою команду. Повільно заплющив очі. Подумки почав говорити до землі, а у думках чомусь вирішив уявляти, як моя енергія повільно просочується крізь землю до її енергії, торкається, зливається й стає одним цілим. Те ж саме стається й з травою.

   Я повільно відкрив очі. Майже усе довкола мене було сухим, наче тут недавно була пожежа. Частина кущів і дерев, - а саме та, яка дивилась до мене, - усе, що тут було, виглядало сухим і старим, наче якимось чином прийшло те дивне створіння, яке не з'являлось у найближчий час і усе тут поспалювало.

   Зараз у мене чомусь таке відчуття, наче я можу керувати багатьма речами. Що вони нікуди не дінуться від мене, і коли-небудь я всеодно візьму їх під свій контроль, куди б вони не пішли.

    Цікаво, Драконікс колись навчить мене, як примусово брати під контроль? Якщо й навчить, але точно не скоро. Уявляю вже, як чоловік постійно попереджає, що ця техніка досить серйозна й приміняти її треба тільки у дуже рідкісних випадках, якщо воно дійсно того потребує.

    Питати я про це не хотів. Можливо, коли-небудь прийде потрібний час. Треба тільки трохи почекати. Але, скільки мені до цього чекати?...

   Минулий провідник, який дивився на усе це, тихо й повільно мовив:

— Що ж, непогано. Я б сказав, що навіть добре. Дуже. - Чоловік подивився на мене. - Ще ніхто з учнів підчас мого правління не проявляв таких швидких результатів.

— Я тренувався у реальному світі досить багато. Тому маємо й результат. - Мовив я, намагаючись здаватись у очах чоловіка серйозним.

    Знову глянув на галявину. Аж не віриться, що це зробив саме я, а не хтось інший. Невже я буду здатен зробити щось більш гірше? А що буде, якщо я не зможу себе контролювати й зроблю щось? Що буде, якщо я не зможу ніколи до кінця контролювати свою силу? Бо хто ж його знає, на що вона здатна...

— Що сталося з іншими амфігорами? - Запитав різко я, відриваючись від важких думок. - Чому серед нас їх більше нема? Ну, окрім мене. І яким чином я зміг ним стати? Батьки знали б, якби хтось у нашому роді був амфігором. 

— Гадаю, що це через те, що деякі люди почали їх знищувати, вважаючи, що амфігори досить небезпечні. Воно, насправді, так і є, але зазвичай природа амфігорів така, що він не зможе скривдити того, до кого встиг прив'язатися. Та й до того ж, багато хто з них або просто не знав про свої сили, або знав, але використовував для більш-менш хороших цілей. В історії не було поганих амфігорів. На рахунок того, чому ти амфігор... Можливо, твій прапрадід був ним. Все-таки, гени така штука, що можуть передатися аж через п'ять поколінь. А те, що твої батьки нічого про це не знали - ніхто їм про це просто не сказав. 

    Повільно кивнув, показуючи, що усе зрозумів. Усередині мене почало зароджуватися захоплення. У моїй сім'ї були великі амфігори, і зараз я й сам ним виявився! Як же це все-таки круто навіть не дивлячись на те, що мене лякає те, що я тримаю в руках таку велику силу.

    Щоб не показувати те, що я зрадів - хоча на моєму місці багато хто світився б від захоплення, - я різко запитав, серйозно подивившись на Драконікса:

— Ти ж сам був амфігором, чи не так? Можливо, й зараз ти ним є.

    Той подивився на мене. Хоч його око й було досить великим, але в ньому не було видно абсолютно ніякої емоції. Тому я не зміг зрозуміти хоча б приблизно, про що зараз думає минулий провідник. Доки він не почав щось мені казати, я продовжив:

— Звичайний провідник би не знав так багато про тренування амфігорів, якби сам їх не придумав. Бо в нього окрім як спостерігати за тренуваннями є ще й інші справи. Кажу так, бо моя мої батьки провідники, і я часто бачу те, як вони йдуть або на полювання, або в патруль або просто комусь допомагають. Або ж... - Я трохи нахилив голову до Драконікса. - Або ж, не був одним з них чи тренував. - Закінчив я.

    Око відвернулось від мене, почав втупляти у мертву землю. Рот «поплив» за ним. Якийсь час Драконікс мовчав.

— А я гадав, коли ж ти це нарешті помітиш.

    Минулий провідник вийшов на мертву галявину - там було трохи більше світла, тому й бачити краще можна роздивитись багато чого. Тільки зараз він нарешті показав довгий хвіст, зроблений з гілок, якихось листків рослин та каміння. У одному місці навіть біла квітка була.

     Цікаво, як йому так добре вдавалось ховати такий довгий хвіст увесь цей час? Так ще й з шипом. Можливо, шип отруйний. Якщо ж ні - всеодно добре може ранити. Може, він просто пр'є проти отруйні речовини, щоб ненароком не вмерти від отрути? Або має проти них імунітет? Добре, на рахунок отрути я ще можу щось вигадати. Але що на рахунок того, куди він міг запхати свій хвіст?