Глава сьома. Рослина.

    Сніжний дивився на мене так, ніби хотів заглянути до самих глибоких моїх думок та почуттів. Цікаво, білий дракон дійсно міг це зробити, чи я дарма себе накручую? Від пильного погляду синіх очей, які чимось нагадують темно синьє небо, мені стає трохи лячно. Може, він вже знає, що мені є що приховувати, а зараз тільки тягне час, щоб зрозуміти, які саме речі я намагаюсь сховати десь всередині себе. Або ж спеціально дивиться так, щоб по моїй реакції зрозуміти щось, і потім задавати правильні питання. Хто ж його знає...

     Зробив крок назад, продовжуючи дивитися в очі Сніжного й намагаючись зрозуміти, про що він зараз думає. Нічого не вийшло. Намагаюсь зробити хоробрий вигляд, бо мабуть, якщо погляд опущу, це буде вважатися як поразка у мовчазній війні. А я не хочу програти в цьому.

     Дракон трохи відвернувся, дивлячись кудись в іншу сторону. Значить, війна з поглядом закінчилась. Але не закінчилась ця довга розмова.

    Зовсім недавно, коли я повернувся з полювання, батьки прикликали мене до однієї з галявин. Тоді я трохи напружився, відчуваючи десь на рівні підсвідомості, що розмова буде не простою. Коли ми прийшли сюди, Сніжний вже був тут. Похмуро подивився, і через декілька секунд почалась.

    Білий дракон розпитував мене доволі довго про те, коли я помітив свої здібності, що відчував підчас їхнього використання, і що я сам думаю на рахунок цього. Я відповідав повільно, думаючи кожен раз над відповіддю. Бо, може, якщо скажу щось не те, може статися щось погане. Що саме, я поки що не знаю, але чомусь маю саме таке відчуття.

    Коли дракон відвів від мене свій пильний погляд, мені стало трохи легше. Здавалось, тепер, коли за мною так уважно не спостерігають, я міг спокійно відповісти на усі питання, не боячись, що скажу щось не те. Бо чомусь погляд створіння мене лякає ще більше, ніж погляд того ж Лурга. Особливо, коли Сніжний дивиться ледь не впритул, трохи заплющивши очі й ніби намагаючись роздивитись кожну ледь помітну зморшку на моєму обличчі.

    Тепер я міг вдихнути повними грудьми, відчуваючи невелику легкість. Крадькома подивився на батьків, які дивились то на мене, то на Сніжного, який зараз про щось активно думав, ні на кого не дивлячись.

    Коли уся ця розмова по моїм здогадкам вже майже дійшла до кінця, Сніжний знову подивився на мене, трохи вигнувши шию. З його носа вийшло трохи чорного й густого диму, ніби він чомусь почав злитися. Я знову завмер, відчуваючи, як по спині пробіг легенький струм холоду.

    Ну чого він так полюбляє на багатьох дивитися, наче вони зробили йому щось погане? Може, з часом у драконів стає так, що настрій то добрий, то поганий, я просто особливо не знаю нічого про драконів та зміни в їх характерах.

— Я навіть не знаю, що можна на це сказали. - Нарешті мовив Сніжний. - Принаймні, зараз. Я чув, що зазвичай, щоб опинитись під водою й при цьому мати змогу дихати - хоча б якийсь час, - двоноги зазвичай беруть з собою потрібне приладдя. Але щоб людина могла дихати під водою без нічого... Це досить дивно.

— І що ми будемо з цим робити? - Запитала мати.

— Поки що слідкувати. - Відповів дракон, подивившись на жінку. - А там далі видно буде. Бо я ще не знаю навіть, що це таке.

— А що, якщо це щось небезпечне? - Знову запитала вона, і у очах матері я помітив новий зблиск хвилювання.

— Гадаю, це мало вірогідно, якщо взагалі коли-небудь можливо. - Сніжний повільно моргнув. - Все-таки, нічого поганого ще не сталося, й можливо, не станеться.

    Дракон замовчав, продовжуючи дивитися на батьків. Гадаю, він подумки звернувся до моєї матері. Жінка колись казала, що має з ним такий собі телепатичний зв'язок. Але про що вони зараз розмовляють?

   Мене зсередини з'їдала цікавість. Хотів було попросити, щоб вони сказали мені хоч щось з того, про що вони розмовляють. Але, вчасно отямився. Можливо, мати коли-небудь розкаже, про що розмовляла з драконом. 

   Я не можу змусити людину говорити те, що вона хоче приховати. Все-таки, зараз я й сам ховаю від батьків та усіх інших свою знахідку. Тому буде якось несправедливо, якщо жінка зараз розкаже мені хоч трошки, а я їй нічого. Так що краще мовчати, і все буде добре.

    Через декілька секунд мовчання, мати нарешті мовила, подивившись на мене:

— Завтра ти будеш вчитися у Лурга, якщо він захоче тебе брати в учні.

    Так ось про що вони могли з драконом розмовляти. Можливо, десь усередині мене є магія. Щось особливе, чим я можу керувати. Але чи дійсно я такий особливий?

..

..

..

..

..

    Я сидів на березі моря, тримаючи в руках невеличкий листочок куща, який зірвав до цього, йдучи на своє вже улюблене місце. Зробивши невелику ямку в піску, я обережно поклав туди листок. «Закрив» його, й трохи надавив, щоб не залишати навіть самий малий пагорб. Коли прибрав руки, зрозумів, що пагорб прибрати не зміг. Цікаво, чому так? Я ж ніби нормально надавив. Та й листок не настільки гнучкий, щоб якось протистояти.

    Коли я збирався відрити його назад - всеодно особливо нічого робити було, а назад до табору повертатися не дуже хотілося, - зрозумів, ніби щось мені трохи заважає це зробити. Ніби щось змінилося за декілька секунд. Але що? Чому так швидко й одночасно з цим непомітно? Гадаю, я побачив би одразу, якби щось змінилося прямо перед моїм носом.

    Коли я придбрав трохи більше піску, побачив невеличку рослину, яка ніби намагалась дотягнутися до сонця. Зелене листя було на диво яскравим, наче молодим, хоча, дивлячись на розміри рослини, воно таким і було.

    У голові одразу з'явилось багато питань. Чому я не помітив рослину до цього? Як вона так довго була застелена піском, і як змогла вижити? Бо, схоже за всим, рослина знаходилась під піском доволі довго. Тому було досить дивно бачити її тут через стільки часу тут ось таку. Наче й не недавно почала рости, але при цьому нормально не виросла. Це дуже дивно.