Глава шоста. Каміння.

     Я повільно йшов по лісу в пошуках здобичі, намагаючись особливо не видавати себе. З самого ранку мені особливо не щастило знаходити хоч щось, щоб вполювати. І можливо, у табір мені прийдеться нести лиш двох птахів - їхні назви я точно не пам'ятаю, - яких мені на диво вдалося підстрелити. Принаймні, одна з них достатньо товста, і м'яса з птиці буде трохи більше, ніж зазвичай. Хоч щось радує.

   Завмер, коли почув, як з гілки на гілку перестрибнула якась пташка. Діставши лук, який до цього телепався у мене разом з саморобним сагайдаком, я дістав одну зі стріл, почав цілитися туди, де до цього чув звук.

   Птиця не встигла вчасно зреагувати. Дуже запізно взлетіла. Стріла попала влучно. Мені не довелось довго шукати здобич в траві, добре, що тут її майже нема.

    Вирішивши, що вполюю ще хоча б одну птицю, я закинув лук на плече, поклав птицю до невеликої сумки, яку зазвичай носять люди, коли ходять на полювання й ловлять більш малу здобич, і пішов далі.

    Тут було доволі волого після недавнього дощу - набагато вологіше, ніж зазвичай. Звуки в цій частині лісу все так само були приглушені, як завжди. Я потихеньку звикав до того, що мені треба бути особливо тихим тут, бо здавалось, кожен мій навіть нечутний крок буде чутний за кілометри, якщо я зроблю щось не так.

     Я намагався не підходити близько до пляжу й моря. Не через те, що батьки не будуть особливо раді тому, що я підходжу близько до води - якщо вони, звісно, про це дізнаються, - а через те, що там може бути доволі мало здобичі. Можливо, мені треба походити по тих місцях, де я ще не був, бо там може бути декілька хороших місць для полювання, і я зможу там піймати трохи більше.

    Поступово я вийшов на достатньо велику галявину. Перше, що мені кинулося в очі, це великі камені, вже трохи покриті мохом. Деякі з них лежали близько одне до одного, наче їх колись спеціально поклали в такій формі. Хто тоді розібрав структуру? І для чого вона була створена? Відповідей на питання поки що не було.

   Підійшовши до них я трохи придивився. На деяких з них були намальовані дивні символи.

    Один був схожий на рибу. Перевернутий ромб, на одному з країв дві короткі смужки в різні сторони. Усередині дві маленькі крапочки. Інший схожий на знак безкінечності, але не «закривався» до кінця. Там, де смужки повинні були з'єднуватися, вони стирчали в різні боки. Інший схожий на сонце. Але в колі є щось схоже на людське обличчя.

   Інших символів - я певен, що є ще, - я поки що не міг роздивитися. Бо, схоже, інші камені були притиснуті до землі тією стороною, де були намальовані символи.

    Я підійшов ще ближче до каменів, продовжуючи розглядати їх. Нічого не розумію. Кому саме прийшла в голову ідея намалювати ці символи? Хто вирішив їх намалювати? І що вони значать?

    Обережно доторкнувся до одного є них, проводячи пальцем по візерунку. Нічого особливо не сталося. Тільки відчуття холодного каміння.

    Може, краще батькам розповісти про те, що тут знаходиться? Може, вони знають, що це? Не певен. Якщо вони не знають, що зі мною, то вони однозначно не знають, що це за фігня така. Тому я мабуть сам у найближчій час поспостерігаю за камінням, спробую їх трохи вивчити, а потім вже розповім усе батькам.

..

..

..

..

..

   Наступного ранку я наважився поговорити з Лургом про ці символи. Але я прикрився тим, що вони мені ніби приснились. Намалювавши їх на клаптику паперу, показав їх чоловікові. Радник доволі довго водив однією рукою по паперові, у мене навіть склалось відчуття, що він все бачить, а пальцями тільки повторює те, як правильно їх малювати, при цьому намагаючись згадати, де він міг їх бачити.

    Через декілька хвилин він нарешті запитав у мене:

— Кажеш, бачив їх уві сні, так? - Його голос відлунням пробігся по кублу шаманів.

— Так, саме уві сні. - Мовив я, відчуваючи, що серце починає битися трохи швидше.

     Невже він зміг щось зрозуміти? Він же сліпий, він не міг бачити того, як я себе веду після його слів навіть тоді, коли я намагаюсь зберігати спокій! Чи все-таки, якимось чином він визначає настрій людини? Але як? Та й до того ж, чи можливо таке?

— Що ж. Це не повне слово. - Від серця аж відлягло. Схоже, він все-таки нічого не зрозумів. - Яке саме слово, зараз я точно не знаю. Можливо, це навіть декілька слів. Ці символи я колись бачив у одній з книг, яка знаходилась у Глибокому Сні. Якщо не помиляюсь, так звана «риба» значить літеру «н», не доведений до кінця знак безкінечності «в» а сонце з обличчям аж ціле «ати».

    В, н, ати... Я повторив їх декілька разів, намагаючись запам'ятати. Цікаво, що б це могло значити?

— Ти бачив ще щось у тому своєму сні? - Запитав Лург. - Може, це могло б трохи роз'яснити ситуацію.

— Більше нічого! - Різко мовив я, продовжуючи брехати. - Це поки що все. Але коли мені насниться ще щось подібне, я обов'язково розповів я.

    Чоловік кивнув головою.

— Добре, це все? 

— Так, все. Дякую, що допоміг.

— Нема за що. Мені й самому цікаво вже дізнатися, чому саме тобі наснився той сон.

— Мені й самому цікаво. Я ніколи не бачив таких символів, тому трохи дивно, що вони взагалі мені наснилось.

    Коли я вийшов з кубла шаманів, мені стало трохи легше. Все-таки, Лург нічого не запідозрив, хоча, можливо, був близьким до цього. Цікаво, що в нього було на розумі, коли я розповів йому про ти символи? Хто його знає...

    Після цього сходивши разом з батьками в патруль, я знову повернулася до тих каменів. Спробував один з них перевернути на інший бік. Це був самий найменший на мій погляд, хоча спочатку важко сказати, який з каменів самий маленький тут. Бо особливо не придивляючись, можна сказати, що вони усі однакового розміру.

    Коли я спробував вже хоч якось зрушити камінь, зрозумів, що усе, що я зараз роблю - намарно, і я лиш витрачаю свій час впусте. Тут потрібна сила набагато більша за мою. Але де її взяти? На секунду я подумав, що добре було б звернутися до когось з драконів, бо вони однозначно змогли б підняти каміння й покласти його так, як треба. Але майже одразу передумав.