Глава п'ята. Уві сні.

    Вже коли настав повноцінний день, я показав батькам те, що збирався, заздалегідь попередивши, щоб вони не йшли на полювання, риболовлю чи в патруль у цей час. Але я не вів їх до моря. Бо поки що, це моє море. Коли-небудь я, може, й покажу їм його, але точно не в найближчий час. Я ще не готові до цього. Бо доки ніхто не знає про море й «мертвий» ліс, у мене буде можливість інколи тікати туди, щоб побути на самоті. Й тоді ніхто не буде мене чіпати, бо не знає точно, де я.

    Коли я знаходився під водою, батьки спочатку думали, що я доволі добре можу затримувати дихання, тому й сиджу там доволі довго, не відчуваючи нічого поганого. Але коли я просидів там більше семи хвилин, і при цьому інколи плавав або якось ворушився, щоб дати зрозуміти, що зі мною все добре, на обличчі матері з'явилась легенька паніка, а батько став про щось активно думати, інколи дивлячись то кудись вперед, то знову на мене.

    При цьому, коли я був під водою, я спробував трохи дихати. Спочатку це виходило погано, але потім я зрозумів, що дійсно можу це робити, хоч і трохи важкувато. Але для першого разу це нормально. При цьому таке дихання мені взагалі ніяк не шкодить. Я не відчуваю, щоб вода  заповнювала мої легені. Гадаю, що у найближчий час я інколи буду приходити й тренуватися, щоб потім дихати під водою без якихось проблем чи ускладнень.

    Коли я нарешті випірнув та запитав у батьків, що вони про все це думають, вони майже непомітно перезирнулись. Здавалось би, це звичайний погляд, коли людина намагається знайти підтримку в комусь іншому, щоб почати говорити, але я досить добре знаю своїх батьків. Вони б ніколи не подивилися один на одного так дивно. Та й погляд цей значив досить багато.

    Через деякий час мене відправили на полювання аж до вечора. Батьки мабуть спеціально тепер вирішили тримати мене подалі від річки. Певно, бояться, що якщо їх не буде поряд, може статися щось погане, коли я знову спробую пірнути й перевірити себе. Але чого їм так боятися? Вже вдруге нічого поганого не сталося, і я певен, не станеться й потім.

    Коли я нарешті повернувся з полювання, мені не хотілося навіть їсти, бо я був досить втомленим. Тому коли я зайшов до кубла, влігся на кроваті, й швидко заснув, не встигнувши навіть помітити це.

..

..

..

..

..

   Я повільно йшов по дорозі у незнайомому лісі. Чомусь було таке відчуття, ніби тут ходило багато двоногів до цього. Але нікого тут не було. Усе було пустим, одиноким, а ці дороги були зроблені невідомо ким. Їх досить багато, як і у нашому лісі. Десь більше тисячі по всьому лісу. 

   Здавалось, ліс наче огортався легким світлом, яке йшло звідкись далеко. Гілки, листя, дерева - до всього торкалось світло. Десь меньше, десь більше. Здавалось, що сонце зменшилось, і вирішило впасти на землю, тому світло й було більш яскравим. Але воно не сліпило. Торкалось обережно, вивчаючи усе довкола.

   Я не знав, куди мені треба йти, і що я можу побачити десь там, попереду. Не знав так само, де опинився, і чому потрапив саме сюди.

    Різко ногою я натрапив на доволі глибоку яму. Роздивлявся усе довкола, тому й не помітив спочатку. Вивільнивши кінцівку з пастки, я озирнувся назад. І, схоже, зробив це не дарма.

    Сіре око без склери - спочатку навіть здивувався, що є тільки зіниця й радужка, - дивилось на мене. Вдивлялось. Під оком, не маючи губ, виднілися зуби. Гострі такі, як у дикого звіра. Можливо, навіть трохи гостріші. Спочатку мені здалось, що і око, і рот висіли у повітрі, але я помилився. Придивившись, я зрозумів, що там, де повинна була бути шия, було щось по типу туману, який був ще й як голова. Схоже, саме він і тримав усе в повітрі, не даючи нічому впасти на землю.

    Одягнене воно було на диво по-людськи. Не так, як монстри, чи взагалі якісь циклопи, яких я бачив колись в книгах старійшин. Світлі штани, темно-синя кофта з товстого й надійного матеріалу, який не дуже швидко знашується. Коричнева куртка, накинута на плечі.

     Ще однією з дивних речей на тілі створіння було те, що з-під куртки виднілися ряди щільно прилягаючих одне до одного білих грибів.  Схоже, створіння спеціально вирізало місце на кофтині, щоб гриби могли вільно рости там. Придивившись, подумав, що можливо, ці гриби могли бути одним з видів трутовиків.

     Трохи опустивши погляд, зрозумів, що і на руці теж росло декілька таких. Що мене здивувало ще більше, так це те, що рука була як у звичайної людини навіть не дивлячись на те, що у створіння було досить дивне обличчя.

    Знову подивився на обличчя монстра. Що ж тут взагалі діється то? І чи небезпечне це створіння? Може, воно вже придумало, як напасти на мене, доки я роздивлявся його?

    Я спробував трохи відійти про всяк випадок - бо хто його знає, що в голові у цього монстра. Створіння не підійшло до мене, продовжуючи стояти на місці й дивитись на мене одним великим оком. Через декілька секунд мовчання, коли ми стояли, роздивляючись одне одного, той трохи нахилив до мене голову. Рот монстра трохи відкрився, і створіння почало говорити: 

— Я навіть не очікував, що до нас коли-небудь знову прийде людина. - Його голос був тихим, спокійним. Мені навіть здалось, що монстр спеціально говорить саме в такому тоні, щоб послабити мою пильність, і потім напасти. - При цьому навіть не намагаючись потрапити сюди. - Око трохи примружилось. - Гадаю, що те, що ти потрапив сюди, не дарма.

     Коли створіння замовчало, я тихо запитав:

— Хто ви?...

— Якщо не помиляюсь, колись, ще коли я був звичайною людиною, мене звали Драконікс.

    Він... Колись був людиною? Хіба таке можливо, щоб людина стала в прямому сенсі виглядати, як якийсь монстр? Та й до того ж, чому саме тоді його так звали, а не зараз? Він що, вже мертвий?

    Про себе повторивши слова монстра, я заціпився за його ім'я. Мені воно на диво здавалось трохи знайомим, наче я вже чув його декілька разів. Але де я міг його чути, й чому воно здається мені досить знайомим?...