Глава третя. Дивний прояв.

      Чорні хмари потихеньку затягували небо, не даючи сонцю хоч якось пробитися до землі. Хоча, воно й на краще. Хоч трохи відпочинемо від спеки. Та й подобається мені подібна погода - коли холодно, й хмари небо затуляють інколи настільки, що здається, ніби ось-ось настане ніч, а вітер інколи грозить вирвати деякі дерева з коренем. Не знаю, правда, чому саме мені вона подобається, хоча багатьом тут подобається тепла й сонячна погода.

    Стрибнувши на черговий камінь, і при цьому намагаючись тримати рівновагу, щоб не впасти, я вдивлявся у поверхню холодної води, намагаючись побачити щось крізь бурхливі хвилі. Коли нога ковзнула по мокрому каменю, я ледь встиг схопитися за найближчу гілку якогось великого куща, і не впав. Не дивлячись на те, що мені подобається подібна погода, опинитись на вітру повністю мокрим не дуже хотілося. Тим паче, ще й захворіти можу, якщо продує. Вітер сильний, а вода досить холодна.

    Відірвавши погляд на декілька секунд від дна глибокої річки, я подивився вперед - туди, куди вона зникала. Цікаво, куди саме вона виходить? Може, у зовсім невелике озеро? Або тече далі, й обірвається десь там. Там, де двоноги можуть користуватися єю, знаючи, що ніхто не стане їм на заваді.

    Стиснувши гілку, на якій було колись кимось заточене вістря спеціально для риболовлі, я завмер, вдивляючись у воду перед собою. Зараз риби досить швидкі, дивлячись на те, яка наразі течія. Вітер ніби спеціально підганяє її, наче десь там є щось досить важливе, на що можна подивитись. Але навіть не дивлячись на це, є деякі риби, які пливуть досить повільно, інколи зупиняючись, щоб пошукати під камінням трохи їжі. Головне зараз таких не залякати, бо прийду не з чим...

    Різко вдаряю гострим кінцем гілки у воду, коли одна з таких риб майже повністю завмерла на місці. Її рот в останній раз відкрився, коли створіння спробувало з'їсти ще трохи моху - чи що там риби зазвичай їдять, я точно не знаю. Зябра трохи відстовбурчилися в різні сторони, наче намагаючись вловити останні крихти життя. Невеличка червона хмарка крові почала розповзтися по воді. Я поспішив дістати тіло риби.

    Поклавши створіння у невелику річ, яка нагадувала чимось двоножаче відро, але було зроблене з гілок дерева, я продовжив вишукувати собі нових жертв. Зловлю ще три-чотири риби, й мабуть, піду додому, якщо звісно дощ не почнеться раніше... Так, звісно, це трохи менше норми, яку приносять зазвичай - а зазвичай приносять не менше десяти, - але все-таки, це вже щось. До того ж, гадаю, що виправдовуватися мені не треба, бо дивлячись на не дуже добру для полювання та риболовлі погоду, ніхто чіплятися до мене з претензіями не буде.

   Прошлой декілька хвилин, а риб щось не дуже густо. Може, я відлякав їх? Або пливуть по іншу сторону чи дуже глибоко, через що я навіть через досить прозору воду не можу їх роздивитися. Мабуть, треба краще змінити місце. Бо з однією єдиною рибою я повертатися не хочу. 

   Беру так зване відро з гілок, і повільно просуваюсь далі. Різко вже дві ноги ковзають по слизькій поверхні каменя. Не втримуюсь, і так само різко падаю. Холодна вода швидко заповзає до носа й вух, від чого з'являється не дуже приємне відчуття. З кожною секундою воно стає все більш нестерпним. Однієї миті навіть склалося таке відчуття, наче вода починає з силою давити на барабанні перетинки, бажаючи їх розірвати, й піти далі.

     Але чомусь всередині був спокій, наче нічого поганого не відбувається. Очі відкриті майже повністю, але вони не печуть, як буває зазвичай, коли потрапляєш під воду. Я бачу поверхню води й те місце де, був до цього. Довкола різні гарні камені, багато з яких має обережну овальну чи круглу форму. Вони не ріжуть мені спину, а навпаки, обережно доторкаються, наче бажаючи перевірити, чи живий ще я. 

    Течія легенько штовхає мене вперед. Торкається тіла й ніби легенько лоскоче. Чомусь до того, як я потрапив до води, я гадав, що вона трохи сильніша. А зараз, вона більш «спокійна».

     Я бачу, як вітер знову агресивно торкається поверхні води. Звідси це здається таким дивним, але по своєму гарним. Таке відчуття, наче я бачу віддзеркалення світу, в якому я ніколи ще не був, і ось-ось потраплю, як щось нове. Щось, чого ніхто ще ніколи не бачив.

    Тут спокійно й тихо. Нема якихось звуків, які могли б відволікати. Нема чогось, що могло би вбити тебе. Нема тих, хто косо дивиться на тебе, коли на тренуванні ти випадково промахнешся, зробивши не вірний крок. Просто спокій, і все. Ось би залишитися так назавжди, й більше нікого не бачити. Гадаю, це було б непогано...

    Різко хапаюсь за камені на березі, які здаються мені сухими, щоб знову не зіскочити з них. Зараз вони здаються мені єдиними речами, які в силах домогти мені. Ногами намагаюсь підштовхнути тіло догори, щоб повністю вилізти з води. Або принаймні спробувати це зробити, бо поки що це виходить досить погано.

     Глибоко вдихаю, набираючи повні легені повітря, але чомусь відчуття того, що воно мені особливо не потрібне зараз у такій великій кількості нема. Чому так? Я був під водою як мінімум з хвилину, якщо не більше. Я повинен був відчувати ще лежачи на дні, що мені не вистачає повітря. Але чому цього не сталося? Та й до того ж, чому зараз мені не потрібно багато повітря, щоб врівноважити дихання? Це... Достатньо дивно.

..

..

..

..

..

   Увечері, коли я увесь нарешті висох після «купаннч», й батьки повернулись після доволі довгого полювання, я розповів їм усе. Вони перезирнулись, але нічого особливого мені не сказали. Просто попросили мене стежити за тим, коли відбувається щось подібне, і розповідати їм. Схоже, вони й самі особливо не вдупляють, що зі мною може бути не так, і чому все відбулося саме так.

    Батьки вийшли до лісу про щось поговорити. Я залишився чекати. Цікавість почала наростати десь всередині мене, тому через декілька секунд я не міг більше себе стримувати. Тихенько пройшов слідом за батьками. Я послухаю, про що вони говорять зовсім трохи, а потім піду, наче нічого й не чув.