Глава друга. Вовки.

    Коли ми обходили територію, нічого цікавого не відбувалося. Слідів посередників ніхто не помітив, а тим паче спроб перейти кордон між нашими територіями. Тому ми швидко повернулися назад до табору. На галявині мало хто був. Хтось або повернувся з довгого патруля чи полювання, і зараз відсипається, або тільки но відправився. Ні батька, ні матері на галявині не було, тому зараз у мене було трохи часу, щоб нічого корисного не робити.

     Пішов до лісу, щоб трохи побути на самоті. У приємно прохолодному лісі було досить приємно знаходиться після тих галявин, на яких було досить спекотно й були думки, наче ти там встигнеш закритися декілька разів. Ось воно, справжнє жарке літо. А то спочатку було трохи холоднувато. Звісно, улітку спека не повинна прийти так швидко. Але все-таки, її не було майже весь місяць. Тому дехто вже прогнозував, що усе літо буде таким - холодним та без теплого сонця.

   Ноги вели мене до дороги, через яку я вчора переходив. Хотілося знову потрапити на ту сторону, й погуляти трохи там. Потім спіймаю щось. Це так, про всяк випадок. Якщо хтось запитає, чому мене не було так довго, я можу звалити все спочатку на прогулянку, а потім на невдале полювання. Типу спочатку гуляв. Потім помітивши якусь малу тварину, погнався за нею, не наздогнав, потім кабана програвив, бо необачним був, і постійно в своїх думках десь лазив, але все-таки щось спіймати зміг.

   Сподіваюсь, ніхто не запідозрить мене, бо прийдеться потім казати правду. Але, гадаю, нічого страшного не станеться. Ну поругають мене трохи, що з того? Звісно, якийсь час за мною слідкувати будуть, і батьки точно не відпустять мене самого на полювання, риболовлю чи в патруль. Але я можу почекати.

    Коли десь там, у небі почувся сплеск великих крил, який поступово наближався, я швидко сховався в кущі, й задер голову, щоб спробувати роздивитися серед гілок, хто з драконів пролітає наді мною. 

   Це був ЗеленийДим. Дракон летів досить швидко й низько над лісом, щоб ніхто зайвий якщо що, не помітив його. Наприклад, двоноги. На його спині я помітив сестру матері - Анну. Вона дивилась кудись вперед. Її погляд дивився кудись вперед.

    На відміну від матері, у Анни поки що не було своєї сім'ї, хоча є чоловіка який намагається якось доглядати її та привернути увагу жінки на себе. Не знаю, які у них відносини, бо не влазив у них. Та й до того ж, не дуже цікаво знати те, що відчувають дві людини дві людини, навіть не дивлячись на те, що жінка мені родичка, й інколи приходить щось розповісти моїй матері.

    Жінки зазвичай можуть доволі довго сидіти про щось теревенити - і як у них вистачає тем для розмов? Я б давно вже не знав, як можна зацікавити співрозмовника. Тому Анна часто приходить саме під вечір, коли у обох вже нема якихось справ.

    Цікаво, куди вони зараз летять? Явно не за лікарськими травами. Але за чим? Що ж, це їх справа, тому я не буду влазити туди, куди мені не треба.

    Коли ЗеленийДим швидко зникнув десь там і небезпека бути поміченим минула, йду далі. І знову те саме - озираюсь по сторонах, поглядом шукаючи машини на дорозі, а потім й тих, хто міг слідкувати за мною. Нікого й нічого. Значить можна йти.

    Ліс зустрічає мене співами птахів та шерехом лап тварин по прілому листю, які бігли по своїх справах, інколи поспішаючи, а інколи не дуже.

     Далеке завивання дало зрозуміти, що десь там є став вовків. При чому достатньо велика. Я ніколи не бачив вовка на власні очі, хоч і чув, як про них розповідали колись старійшини. Одна така стая колись посилилась на території ще тодішніх лісодвоногів, й висілятися не збиралась. Люди не хотіли їх «виганяти», ось вони й живуть до сих пір десь там.

    Десь поблизу вирішили теж подати голос. Але тільки один. Чому тільки один? Що тут робить один єдиний вовк? Загубився?

    Йду на звук, і зупиняюсь, коли чую попереджальне гарчання й тихе скімлення разом з цим, яке швидко обривається. Трохи відгортаю від очей гілки, щоб подивитись, що відбувається. 

    Серце починає битися швидше, коли я помічаю вовчицю, яка, оголив ікла й продовжуючи гарчати, попереджаючи, що якщо я спробую наблизитися ще хоч трохи відгризе мені ноги, дивилась злим і трохи голодним поглядом на мене. Біля неї стояло, як я зрозумів, її дитинча. Маленьке таке, миле й беззахисне.

— Спокійно... - Тихо кажу я, трохи витягнувши руки вперед, щоб показати тваринам, що я не збираюсь ніяк їм нашкодити.

    При цьому я намагаюсь заспокоїти серцебиття. Вовки, як і багато інших тварин відчувають настрій людей і те, що вони можуть їм зробити. Тому треба спробувати навіть на такому плані заспокоїти цих двох.

    Я більш детально роздивився вовків. Вони були досить худі. Схоже, доволі довго вони не можуть об'єднатися зі своєю стаєю - якщо вона, звісно, у них є, - й поїсти. Мати не захоче, щоб її дитина була десь далеко, доки вона на полюванні, а залишити ні на кого. А малий же мабуть заважає полювати, бо якось всеодно видасть їх.

— Все добре... - Так само тихо кажу я, починаючи повільно відходити від вовків. Мати-вовчиця продовжувала дивитися на мене, але гарчати перестала.

    Коли я нарешті відійшов на достатньо велику дистанцію, розвернувся, й на ледь тремтячих ногах пішов якомога далі. З вовком я ніколи не бився, та й битися без підтримки поки не збирався. Все-таки вовки хижі тварини, та й не зрозуміло, що в них у головах. Але залишити так просто ту вовчицю я не міг.

    Швидко вполювавши двох білок, я прийшов туди ж, де бачив двоє вовків. Мати-вовчиця знову загарчала, відчувши мене поряд, але коли побачила в моїх руках здобич, на секунду перестала гарчати, й швидко облизала ікла. У її очах з'явилася невелика надія.

— Ось, це вам. Тримай. - Я кинув спочатку одну білку до вовчиці, потім іншу.

    Мати спочатку недовірливо принюхалась до здобичі, продовжуючи дивитися на мене по можливості якомога частіше. Потім, коли зрозуміла, що підстави нема, почала швидко поїдати білок. Я слідкував за ними.