Глава одинадцята. У пітьмі.

   Мірарда сиділа й дивилась на зорі. Вона думала про багато різних речей. Про те, як захистити своїх людей від небезпеки. Про те, як знайти зрадника і як краще випробувати Джагорна, щоб перевірити його. В останню мить вона думала вже про те, коли краще послати патрулі й в які точки треба слати мисливців, щоб вони принесли якомога більше здобичі. Бо зараз, дівчина була певна, зайвий раз не треба було виходити з табору. Тому провідниця вирішила, що коли усі прокинуться, вона вирядить одразу декілька мисливських загонів, щоб про всяк випадок у них було якомога більше їжі.

   Глибоко зітхнувши, дівчина знову подивилась на блискучі цятки, розкидані по чорному небу, наче багато діамантів по землі. Морок не приходив до Мірарди вже давно і не приносив ніяких новин, і це трохи непокоїло дівчину. Чи треба буде ще чекати від минулого провідника або ще когось іншого з предків новин про їх майбутнє? Чи вони й самі до кінця не певні або не знають, що буде в майбутньому?

— Чому не спиш? - Запитав Часокол, підійшовши до сестри й сівши поряд.

— Не спиться. - Коротко відповіла провідниця, не відвертаючи погляду від зорь.

   Дівчина сподівалась, що Боги або духи минулого дадуть їй якийсь знак через небо, якусь підказку. Що буде хоч якийсь натяк на те, що вони знають, що відбувається і можуть їй підказати, що можна зробити з проблемою, яка прийшла знову до їх лісу.

   Мірарда знову глибоко зітхнула. Вона так сподівалась, що нових пригод у них більше не буде. Принаймні, не таких серйозних. Але Боги частіше за все не чують благань людей.

— А ти чого не спиш? - Запитала дівчина у свого брата.

— Теж чогось не хочеться спати.

   Якийсь час обоє мовчали, інколи дивлячись по сторонах. Потім Часокол більш тихо продовжив:

— Це ж дійсно щось небезпечне, так?

— А ти хіба не бачив ті великі купи смоли, які лежали на нашій галявині? Хіба те, що з'явилося невідомо звідки й невідомо чому, при цьому можучи випаоовувати якусь гидоту в повітря, виглядає безпечним?

— Пробач, тупе питання... У тебе є здогади, хто це міг зробити?

— Нема. - Дівчина опустила погляд і почала розглядати свої ноги.

   Їй було трохи соромно за те, що вона не має підозрюваних в тому, що таке відбувається з її Народом. З її лісом. Вона навіть не знала, як з цим боролися, бо була просто безсила. Вона могла придумати, як запечатати багато Темних, вигнати посередників з їх лісу, знайти того, хто наслав хворобу на ліс. Але вона не знала, як боротися саме з такими ситуаціями, через що відчувала себе безпорадною, немов мала дитина.

   Але провідниця ні за що не признається навіть перед братом, сестрою та батьком, що одного разу вона все-таки здасться. Але все-таки, Мірарда пережила багато чого, тому готова була відстоювати свої кордони й кордони свого лісу любою ціною, навіть якщо допускалася думки про те, що може здатися в цій боротьбі.

— А у мене є. - Різко мовив Часокол і Мірарда подивилась на нього.

— Хто це? - Запитала вона.

— Це хлопець. - Почав описувати брат провідниці. - Він має коротке трохи світле волосся й коричневі очі. Зазвичай цей хлопець спокійний, і нічим не виділяється від інших. Він навіть колись допоміг мені й сестрі, коли на одному з полювань, коли наші ноги застрягли в невеликих ямах і ми не могли їх нормально дістати.

    Серце дівчини ніби хтось вколов. Зараз Часокол розповідав про Джагорна. Провідниця подивилась трохи здивовано на свого брата.

— Чого ти так вважаєш? - Запитала вона таким само здивованим голосом.

— Я колись бачив його обличчя. Воно не було схоже на лице нормальної, спокійної людини. Воно більше схоже було на обличчя психа.

— Психа? - Повторила дівчина.

— Так, психа. Очі розкриті майже повністю. Тоді мені навіть здалося, що зіниці трохи побіліли. Ну, як у Лурга, тільки я знав, що він не сліпий. Що так треба...

   Мірарда швидко підскочила з місця. В голову почала битися думка, що їй треба буде якомога швидше зупинити Джагорна - або те, що з ним відбувається.

— Чого ж ти мовчав? - Запитала вона, почав трохи нервуватися.

— Я не знав, чи важливо це для тебе. - Часокол присоромлено опустив погляд. - Пробач...

— Ти не бачив випадково, як Джагорн покидав табір у найближчій час, або щось таке? Будь що, що б могло показати, де він зараз.

— Цією ніччу я прослідкував за ним, коли він виходив з табору сам, без нікого. Коли я продовжував йти за ним, я побачив тебе і вирішив, що з хлопцем все в нормі, й прийшов до тебе.

— Дорогу зможеш показати?

..

..

..

..

..

    Дівчина швидко опинилась на ще одній гілці, й нарешті перед нею з'явився Джагорн. Провідниця сподівалась, що він не почув її, бо заходила зі спини. Мірарда почала роздивлятися його. Ніби нічого паранормального вона не побачила, і тепер почала сподіватися, що її брат просто помилився. Бо Джагорна провідниця знала набагато більше, ніж свого брата. Ще з дитинства. І була майже певна, що він нічого поганого не зробить.

— Джагорн? - Тихо покликала провідниця хлопця і той швидко озирнувся.

   Його очі були повністю білі, а на обличчі щось схоже на посмішку. Посмішку психа. Дівчина здригнулась, побачивши це. Тепер вона була певна, що Джагорн вже не той. Його ніби підмінили. І щось всередині неї ніби змінилося.

— Але ж... Цього не може бути... - Тихо прошепотіла вона.

   У голові було багато різних думок. Мірарда сподівалась, що помиляється, але сподівання були все меншими. Остання надія на те, що вона дійсно помилилась вмерла, коли вона відчула нову емоцію - не її, хвороби. Грибна чума відчувала суміш радості й ненависті одночасно.

   ×Він живий× - Прошипіла хвороба, і дівчина не змогла зрозуміти ще більше того, що відчувала зараз хвороба всередині неї.

   Живий. Він живий. Ця думка вдарила їй в голосу так само неочікувано, як вона колись почула голос чуми вперше у себе в голові. Значить, можливо живий також інший брат. Мірарда примружилась, знову здригаючись від розуміння того, що може після цього піти.