Глава десята. Смола.

   Сірі, майже чорні хмари повільним і важким килимом пливли по небу, затуляючи сонце й не даючи йому пробити свої промені на землю. Наче Боги не хотіли нікого бачити і щоб ніхто не бачив їх. Однозначно дощ буде, вітру майже нема. Рослини, які змогли вижити після осінніх холодів - щось на цей раз осінь стала набагато жорстокішою, - тягнулись до останніх променів тепла. Але все було марно.

— Мірардо! - Крикнув Бартох, швидко забігаючи на галявину табору.

    Провідниця подивилась на нього, відволікшись від розмови з сестрою, і побачивши стурбоване обличчя хлопця, відчула, що ця новина буде явно не з приємних. Аметистова теж щось запідозрила, трохи заплющив очі.

— Що трапилось? - Запитала Мірарда, коли хлопець нарешті врівноважив дихання, підбігши до неї.

— Тобі треба це побачити. І швидко!

— Та що ж там таке?! - Провідниця швидко підскочила на ноги й якомога швидше поспішила на Бартохом, який повів її на потрібне місце.

   Коли вони прибігли, Мірарда побачила багато субстанції, схожої на слих, яка у деяких місцях повільно стікала з гілок дерев. Дівчина підійшла до нього, уважно вдивляючись. В нос їй одразу вдарив ядрений і неприємний запах, від чого провідниця поспішила закрити носа.

— Дивно. - Мовила Мірарда, продовжуючи розглядати картину перед нею. - Дуже дивно. Як стільки смоли змогло опинитися тут? Аномалія якась...

   Дівчина відчула, як десь всередині неї щось ніби коротко почало ворушитися. У вухах з'явилось тихе гарчання, трохи схоже на хрип людини, яка ось-ось повинна втратити свідомість. Знову прокинувся. Мірарді не подобалось те, що хвороба знову вирішила себе проявити. Але те, як грибна чума відреагувала на смолу трохи занепокоїло дівчину. Можливо, хвороба знала, звідки з'явилась смола. 

   Провідниця підмітила подумки, що треба буде вийти на переговори й з хворобою. Може, видасть хоч якусь інформацію. 

— Треба її якось прибрати звідси. - Мовила нарешті провідниця. - Вона може бути небезпечною. Особливо якщо хтось в ближчий час у неї потрапить, бо вона ще застигає. Але як це зробити?... 

   Мірарда знову задумалась. 

..

..

..

..

..

   До вечора вони намагались прибрати смолу. Мірарда прикликала ще декількох людей, щоб вони допомогли їм. І нарешті майже все було прибране. Провідниця майже увесь час думала про те, звідки смола могла взятися у лісі в такому великому розмірі.

   Коли вони повернулись, ніч, здавалось, почала наближатися швидше. Коли Мірарда зайшла до свого кубла, вона зручно вмостилась на саморобній кроваті, якщо її так можна було назвати й заплющила очі.

— Ехей, хвороба! - Гукнула дівчина, опинившись у цілковитій темряві. - Я знаю, що ти тут.

— Що тобі треба? - Тихо мовила чума. 

    Голос хвороби, яка знову сиділа, пронизуючи дівчину невидимим поглядом відсутніх очиць, видався Мірарді трохи злим. Але провідниця спробувала не звертати на шпички в голосі створіння.

— Коли я побачила смолу, ти ніби загарчав. - Перейшла одразу до головного дівчина. - Я певна, що мені це не здалося. Ти можеш пояснити, чому так відреагував, якщо це звісно не секрет?

— Ти гадаєш, що я так просто буду тобі щось розповідати?

— Тоді що мені зробити, щоб ти заговорив? - Знову запитала дівчина.

— Іди куди подалі, тоді я точно буду задоволений. - Хвороба спробувала посміхнутися.

— Сам іди. - Хвороба хотіла сказати ще щось в'їдливе, але Мірарда зупинила її: - Так, стоп. Зараз не ті часи, щоб слати друг друга куди подалі. Будь ласка. Скажи мені хоч щось.

   Хвороба довго мовчала, ніби думала над словами. Потім повільно мовила: 

— Добре, розповім. Але не все.

— І на цьому дякую.

   Мірарда сіла на невидиму чорну землю, приготувавшись слухати. Коли хвороба вже збиралась розповідати, в ніс дівчини вдарив в'їдливий запах, який змусив її повільно відкрити очі. Бо сконцентруватися на чомусь одному провідниця не могла. Цей запах ніби заповнив її голову, витісняючи усі інші думки й змушуючи думати тільки про себе.

— Та що ж це за фігня така? - Тихо рикнула дівчина, встаючи.

    І те, що було в її печері, вразило провідницю.

    Багато смоли стікало зі стін і з тихим хлюпотом капало на підлогу. Було таке відчуття, що від тієї, яка вже лежала на кам'яній підлозі йшов густий, чорний дим, який заповнював собою печеру і який ніби створював ще більше запаху.

— Що це таке?... - Тихо запитала Мірарда, дивлячись довкола і знову чуючи гарчання хвороби всередині себе. Ніби їй щось не подобалось. Ніби вона щось відчувала і знала більше, ніж хотіла розповісти...

— Будь обережною. - Попередила тихо хвороба і дівчина майже непомітно кивнула.

   Провідниця повільно й обережно встала з місця, намагаючись не вступати в смолу. Потім так само обережно ступаючи, вийшла з печери. А чорна субстанція продовжувала тим часом розтікатися в різні боки.

   Вийшовши на галявину, дівчина побачила, що й там теж було багато смоли. Під однією з мас було тіло маленького зайця, який не встиг сховатися до цього моменту і який схоже, забрів на табір випадково.

   Інші люди, зачувши неприємний запах, теж почали повільно вилазити зі своїх кубел.

— Що ж це відбувається? - Тихо запитав Лург, підійшовши до провідниці й продовжуючи розглядати смолу.

— Таке відчуття, ніби хтось попереджає нас про небезпеку. - Припустила дівчина. - Спочатку мертві тварини, потім Люм...

— Але що ж це за небезпека? - Після нового запитарня радника, дівчина потисла плечима, показуючи, що й сама не до кінця розуміє усієї ситуації.

— Це точно шось погане. - Мірарда подивилась на небо. - Боги, що ж це робиться?...