Глава п'ята. Обхід території.

   Мірарда прокинулась рано вранці. Кинувши швидкий погляд на молодших брата й сестру, провідниця глибоко вдихнула. Їм ще треба буде багато чого навчитися, щоб лісні побачили, що з них щось вийде. І мабуть, їм треба буде докласти більше зусиль, ніж доклала їх у свою чергу сама Мірарда.

   Вийшовши на галявину табору, вона повільно потягнулась.

— Сьогодні можливо, буде дощ. - Підмітив Гарг - один зі старійшин, вилазячи зі свого кубла і теж трохи потягнувшись.

— Ти правий. - Мовила дівчина. - Вітер швидкий, та й на горизонті хмари є. Так що сьогодні буде дощ. Або, принаймні, холодна погода без сонця. Патруль ще не повернувся? - Запитала вона в Люма, який з'явився на галявині.

— З'явився декілька за хвилин до того, як ти вийшла зі свого кубла. - Мовив спокійно чоловік. - Відпочивають зараз.

— Це добре. Тоді будь ласка, коли багато хто вже прокинеться й поїсть, вишли декількох мисливців і вже під обід один патруль. - Попросила Мірарда його, і Люм кивнув. - Дякую. 

    Дівчина знову зайшла до свого кубла і легенько штовнухла спочатку Часокола, потім Аметистову. Ті повільно почали відкривати очі, намагаючись зрозуміти, де вони.

— Прокидайтесь... - Тихо мовила провідниця, відійшовши від брата й сестри, даючи їм можливість встати.

   Аметистова піднялась на ноги першою. За нею повільно, особливо не поспішаючи, піднявся Часокол.

— Навіщо так рано вставати? - Пробурчав хлопець.

— Ви хіба вдома рано не вставали? - Трохи здивовано запитала Мірарда.

— Прокидались. - Трохи заспано мовила сестра. - Але не думали, що в тебе теж рано вставати треба буде.

— Зазвичай можна поспати трохи довже, якщо в тебе нема якихось справ. Але по-перше, я би хотіла встигнути показати вам територію до того моменту, як дійде сюди дощ, а по-друге, у мене після обіду є деякі справи. 

— Чому б тобі не назначити когось іншого за нами доглядати? - Знову трохи невдоволено мовив Часокол і Аметистова різко, але легенько вдарила брата по потилиці.

    Мірарда знала, чому саме не може довірити комусь брата й сестру. Це були її родичі, яким могли якось нашкодити люди з її ж власного Народу. Десь усередині провідниці прокинулась стара недовіра до людей, з якими дівчина прожила майже все своє життя. А ті, кому Мірарда довіряла, були теж зайняті. 

   Наприклад Люм збирався йти разом з іншими на полювання. А Лург хотів піти, щоб назбирати якихось лікарських трав для того, щоб допомогти шаманам вилікувати хворих. Все-таки, чоловік, коли був у своїй кам'яніц тюрмі, багато чому навчився з цієї теми, бо мав звідкись потрібні книги.

   Швидко поївши, усі втрьох пішли з табору. Мірарда повільно пробиралась крізь гілки дерев, які були особливо низько над землею, даючи можливість брату й сестрі за нею встигнути. Повернувшись до них і на декілька секунд зупинившись, провідниця мовила:

— Це місце називається Лежачими Тінями. Ви можете зрозуміти, чому так з-за форм дерев, які майже лежать на землі й тіней, які тут довкола. - Часокол і Аметистова почали роззиратися по сторонах. - Тут частіше за все влітку можна трохи відпочити від спеки.

   Провідниця пішла далі. Через декілька секунд, коли вони вийшли на більш відкриту галявину, Мірарда дозволила собі трохи прискоритися, бо ніщо не зможе зупинити її брата й сестру.

   Опинившись в лісі, де було багато дубів, дівчина кивнула стороною вперед себе.

— Там знаходиться двоножачий меморіал. Не пам'ятаю точно, яка в нього назва, але зазвичай ми туди не ходимо.

— Я колись була там. - Мовила тихо Аметистова. - Коли ще в школі вчилась, нас водили туди так би мовити на екскурсію. Тоді я навіть не здогадувалась, що за нами з лісу можуть спостерігати.

— Ми зазвичай особливо не підходимо до того місця, бо двоноги не відходять від нього дуже далеко. Тому й сенсу до нього підходити особливого нема.

   Через декілька хвилин дівчина опинилась перед дорогою, через яку вона проводила Лісний Народ, коли ліс вмирав.

— На тій території знаходяться наші друзі. Інколи вони нам допомагають, інколи ми їм.

— Друзі? - Перепитав Часокол.

— Так, друзі. Колись нам на деякий час довелося йти з нашого лісу. І тоді вони допомогли нам. Дали місце, де жити та їжу. Тепер ми намагаємося якось віддячити їм за те, що вони зробили для нас. Носимо якісь лікарські рослини, даємо їжу, коли в них її під час зими нема, даємо деякі матеріали для укріплення їхніх домівок.

— А у вас вороги є? - Запитала на цей раз Аметистова.

— Так, є. Ходімо, покажу, де вони мешкають. Будете знати, куди не треба ходити.

   Мірарда швидко довела двох дітей до кордону з посередниками. Дівчина коротко розповіла про те, чому вони почали ворогувати і як посередники відступили.

— А чому саме посередники?

— Вони живуть поряд з домівками двоногів у своєму лісі, але до них не йдуть. - Почала знову пояснювати провідниця. - Саме тому ми й називаємо їх посередниками - вони живуть посередині двох різних «племен». А лісодвоногами - це ті люди, які допомогли нам, коли ми пішли з лісу, - це ті двоноги, які прийшли з міст до лісу.

— Тобто, я так розумію, грішили вони ще при минулому провідникові, так? - Запитала Аметистова.

— Так. Якщо вам цікаво буде, я можу потім трохи розповісти про двох минулих провідників. Про одного з них мені розповідали, а іншого я застала же живим.

   Під вечір Мірарда закінчила екскурсію по всіх важливих місцях у лісі. Аметистова подивилась на провідницю.

— Ти ніби казала, що в тебе інший батько.

— А, так... - Провідниця глибоко вдихнула. - Я не знаю, чи зайнятий він зараз, чи ні. Ходімо, перевіримо, якщо ви хочете.

..

..

..

..

..

— Батьку! - Вигукнула Мірарда й підійшовши швидко до нього, обійняла.

— Привіт. - Мовив Зар, обіймаючи доньку у відповідь. - Як справи?

— Все добре. Тільки ось... - Дівчина зам'ялась, а чоловік подивився десь позаду дівчини.