Глава перша. Втеча.

    Сонце повільно підіймалося на верхівку неба, освітлюючи все, до чого тільки могло дотягуватися. Я повільно потягнулась, встаючи з кроваті. Артем ще спав. Так мирно й тихо... Не бажаючи будити брата, я тихо вийшла з кімнати й так само тихо зачинила за собою двері.

    Повільно спустилась на перший поверх, інколи прислухаючись до звуків довкола мене. Ніби, ще сплять. Значить, цей ранок знову буде тихим та спокійним. І це добре.

   Зробивши собі невелику канапку, я швидко поїла й вийшла на вулицю. Затихли останні цвіркуни, вітер починав потихеньку приносити запахи з лісу й теплого повітря, що робив майже кожен літній ранок. Я пройшла трохи територією нашого дому, спустилась з пагорба й через декілька секунд опинилась на улюблений галявині на початку лісу.

    Знову озирнулась по сторонах. У цих лісах водяться кабани. Тому треба бути обережним, щоб на них не потрапити. Цікаво, а в лісі Мірарди кабани є? А лисиці чи ведмеді?

    Я трохи примружилась, коли проміння сонця потрапило крізь дірку між листям прямо мені в очі, трохи засліпивши. Відвернувшись від нього, я почала мріяти про життя в лісі.

     Можливо, воно було дуже цікавим. Риболовля або полювання, лікування ранених або хворих людей, може, навіть якісь битви. Коротше, різні пригоди. І все це мала зараз Мірарда. Усе це мені хотілося пережити хоча б раз разом з сестрою. Вона б можливо навчила мене хоч трохи полювати чи рибалити. Шамани - чи як їх там, - якби захотіли, навчили, як розрізняти запахи різних лікарських трав. І все було б добре. Не те, що зараз...

   Я згадала, як батько недавно сильно напився, і вдарив мого молодшого брата по обличчю, залишивши синяк. Артем тоді, коли прийшов до мене, почав плакати. При батькові ледь стримався, щоб не почати це робити, бо вважав, що якщо почне плакати, його знову вдарять. Я намагалась всіляко заспокоїти його.

    І тоді я вперше розповіла йому про Мірарду й про нашу розмову. Так само мовила про те, що якщо він захоче, ми можемо піти до нашої сестри, і що в нас буде більш ліпша сім'я, ніж зараз. Наприклад, сама Мірарда. Її батько. Та й весь Лісний Народ, який може нас прийняти. І брат на диво швидко погодився. Це було добре, бо не треба було його особливо вмовляти.

    Цікаво, а батько Мірарди п'є? Який у нього характер і як він сам виглядає? Я колись бачила його, але майже все вже забула. Бо бачила чоловіка тільки один раз. Та й в масці він тоді був, я його обличчя побачити не змогла. Ніби, його Заром звуть...

   Я трохи нахилила голову, дивлячись на своє відображення в невеличкій, тоненькій смужчці чистої річки. Сьогодні особливий день. Ми підготуємося й втечемо з цього дому нарешті. Й ніхто не буде нас більше мучати. 

   Коли ми підемо, наші батьки зрозуміють свою помилку? Мабуть, ні. Їх вже нічого не змінить та не змусить нарешті перестати пити. Принаймні, так часто. Навіть те, що їхні рідні діти втекли невідь куди.

   Я підняла голову, коли почула тихі кроки поряд з собою. Ось не вміє він тихо ходити як в лісі, так і в «звичайному» світі.

— То що, ще нічого не змінилося? - Запитав у мене Артем і я кивнула. - Це добре. - Брат вдоволено посміхнувся. - Ми можемо прямо зараз почати збиратися?

— Так, можемо.

..

..

..

..

..

   Я сиділа на своїй кроваті, дивлячись у вікно. Під вечір вітер став сильнішим, ніж до цього. Він колихав гілки дерев і листя на них. Вже було темно, але наші батьки ще не спали. Вони знову запросили своїх друзів і почали щось «святкувати». Артем, який сидів поряд зі мною, теж дивився у вікно. Я знову подивилась на свого брата.

— Ти точно все зібрав? - Запитала я так, як жінка питає свого чоловіка про те, чи зібрав він потрібні речі, щоб поїхати на відпочинок.

    Брат потис плечима й знову зазирнув до свого рюкзаку, який стояв поряд з ним, почав дивитися на те, що він взяв. Потім він обережно склав все так, як було і подивився на мене.

— Так, я все зібрав. 

— Як гадаєш, ми можемо прямо зараз йти? - Запитала я в Артема пораду.

— Не знаю. Може, хтось з нас зараз піде в розвідку, щоб подивитися, що зараз відбувається на першому поверсі. І тоді точно можна буде сказати, чи можна йти, чи не можна.

— Я піду, а ти сиди й стережи наші речі. - Мовила я. - Якщо почуєш чиїсь кроки сюди, то ховай рюкзаки куди-небудь. Бо можуть завадити втекти. Я спробую повернутися якомога швидше.

— Але... - Спробував сказати щось Артем.

— Ніяких але. - Відрубала я і вставши з кроваті, швидко і якомога тихіше вийшла з кімнати, а там почала спускатися на перший поверх.

   Інколи я зупинялась і намагалась зробити так, щоб мене по можливості було погано видно, щоб роздивитися те, що відбувається внизу і зрозуміти, чи можна мені йти далі.

   Остання дошка заскрипіла, від чого я одразу зупинилась. Серце почало стукати набагато швидше від страху, що цей скрип міг хтось почути окрім мене. Озирнулась по сторонах, готуючись якщо що швидко йти назад, до безпечної кімнати.

   З кімнати продовжила линути музика. Інколи чулися п'яні голоси батьків та незнайомих людей. Ніхто не помітив, що щось не так. Я швидко повернулась до брата.

— Все нормально. - Тихо, але радісно звернулась я до брата. - Вони зараз у себе в кімнаті, так що прохід «чистий». Тому ми можемо йти прямо зараз.

   Через декілька хвилин, коли ми в останній раз швидко поїли та попили в домі, ми опинились на вулиці. Вітер тріпав наше волосся. Інколи це було навіть трохи приємно. Цікаво, саме так Мірарда відчуває себе у своєму лісі під час такої погоди?

   В останній раз я озирнулась на будинок, де всім було плювати на нас. Дім височів, немов сторож, який не вмів розмовляти і не зміг захистити нас від біди. Але я не судила його.

   Серце почало стукати трохи скоріше. У голові з'явилося декілька питань. Чи правильно ми робимо, тікаючи з дому? Може, треба залишитися? Може, батьки все-таки ще зміняться хоч трохи?...