Глава тринадцята. Парк.

    Я бігла ось так, здавалось, цілу вічність. Інколи зупиняючись та сідаючи на холодну землю, щоб перевести дихання чи хоч трохи відпочити, я озиралась по сторонах. Від мене через декілька хвилин вартові - чи ким вони там були - нарешті відстали, мабуть, відчуваючи, що вони в бігу набагато слабші, ніж я. Вже потихеньку починало підніматися сонце на небі, зірки поступово зникати разом зі своїм володарем - місяцем. А ми з дракончиком незрозуміло де.

   Ні, зрозуміло, що ми були у якомусь лісі, але у якому? Або чиєму?... Цей ліс був якимсь не таким густим на дерева, як наш чи що? Тут, з його боків, було набагато більше домівок двоногів. Навіть є декілька великих дорог, по яких проїздять механізми двоногів. Мабуть, тут дуже відоме місце, де часто ходять звичайні двоноги. Мабуть, тому я про це місце взагалі нічого не знаю. Нам про нього навіть старійшини не розповідали.

   Я, як тільки нарешті змогла "повністю" зупинитися, відчула, що дуже втомилась і мені хочеться їсти. Було таке відчуття, неначе я зараз з'їм цілого слона. Та й не дивно, що так відбулося. Я дуже довго бігла майже без передиху. Навіть і не знаю, як саме я змогла це витримати, тому що як на мене, майже ніхто не витримав би такого знущального іспиту. Ну, головне що від нас нарешті відстали і можна відпочити і вже не так сильно боятись за себе і дракона.

   Дракончик зліз з моїх рук і запитально подивився на мене, неначе чекаючи від мене подальшого розвитку подій і спроб знову зробити якийсь план на майбутнє. Досі відхекуючись від довгого й майже швидкого бігу, я спробувала знову подумки звернутись до дракончика, намагаючись при цьому не витрачати багато сил, тому що потім нам треба буде знайти їжі й води:×я не знаю, що саме нам зараз треба робити. Може, коли ми пройдемося трішки вперед, щось буде видно×

   Дракончик подивився мені у очі і я відчула, що він хоче мені щось сказати подумки. Коли я спробувала "прийняти" його думки, дракончик неначе відчув це і одразу промовив:×я піду пошукаю нам трішки їжі, або хоча б води×. Кивнувши на знак згоди, я вже вголос промовила до нього:

-- Тільки далеко не відходь від мене на випадок, якщо знову треба буде кудись тікати, добре?

   Драконя кивнуло і стрибнуло кудись у ближніх кущі. Мені не залишалось нічого, окрім як чекати на нього, сподіваючись при цьому, що його - або її - ніхто побачити не зможе. Крім - звісна річ - мене самої. Тому що якщо хтось з недругів побачить його, буде дуже погано. Я навіть боюся уявити, що взагалі буде і з ним і зі мною.

   Опершись спиною о ближче до мене дерево, я сіла. Ноги дуже боліли, хотілося спати настільки, що навіть голод і бурчання в животі бажання поспати не зупиняє. Відчуття голоду майже не відчувається попри відчуття дикого бажання поспати...

   Вирішивши не сидіти без діла, я почала озиратись і прислухався до звуків. Озиралась я для того, щоб знайти дерево "горіх", а прислухалась на випадок, якщо на нас все ж таки змогли вийти, або вирішили влаштувати пастку, тихо підійшовши до мене. 

   Це не призвело до успіху, тому я повільно лягла на землю і заплющила очі, спробував заснути хоч на десять хвилин. Вже не пам'ятаю точно, коли саме мені вдавалося нормально поспати і при цьому виспатися за останній час. Мабуть, мені вдалося все ж таки це зробити ще тоді, коли ми тільки тільки хотіли виконати мою першу місію. Тоді ж Морок сказав мені піти відпочити і відіспатися, щоб потім не відчувати слабості.

    Треба мабуть було тоді йти та спати поряд з іншими, а не клеїти з себе дурну та спати однією десь у лісі. Якщо б пройшло вже дуже довго та стала повноцінною старійшиною і нічого поганого - як зараз наприклад - не відбувалося, я би сказала:"то було так давно, коли я виповнила свою першу місію поряд з провідником... Чудові тоді були часи". Але часи зараз не ті, щоб думати про своє минуле і можливе майбутнє, якщо ю щось пішло не так, як іде зараз. Та й ситуація не та. 

   Як я потрапила у ту комнату, коли той чоловік у чорній масці на все лице щось зі мною зробив на шиї, і чи буде він мене й надалі намагатись знайти? Чому дракончик, якщо йому нічого подібного не робили, опинився біля мене у моєму ж сні і виглядав також, як і в реальності? Чи це я потрапила до його сну? Хоча, це мене "виключили", тому дракончик потрапив до мого сну, а не я до його. Якщо це звісно був сон, а не реальність...

   І чому ті стражі шукали дракончика, коли я прокинулась, якщо він весь час - можливо, - лежав поряд зі мною? Чи означає це, що він з власної волі перенісся повністю у мій сон, не залишаючи себе у реальному світі і саме тому його й шукати тоді, гадаючи, що він утік? Усе можливе, але зараз мені треба перепочити навіть від таких думок. Тому будь ласка, організму, дай мені нормально поспати, щоб потім якщо що бігти знову!...

..

..

..

..

..

     Прокинулась я від того, що хтось тихо скавчав мені майже на вухо. Відкривши очі, я повернула голову набік, щоб бачити своє ліве плече і побачила дракончика, який стояв там і видавав такі звуки. Коли він побачив, що я вже не сплю і дивлюсь на нього, стрибнув з мого плеча і опинився на землі, перестаючи скавчати. 

    Я встала і струсила зі своєї футболки та штанів суху траву, яка поначіплялась на мене так, неначе мухи на мед. При цьому, як тільки я знову відчула, що дракончик хоче зі мною про щось порозмовляти, я очікувала почути від нього майже все. За цей тиждень трапилось стільки речей, що я би не здивувалась навіть тому, що зараз могли з'явитися поряд з нами інші дракони по типу цього білого.

   ×Як сходив? Ніхто тебе не бачив?× - спитала першою я подумки. ×Ні, ніхто не бачив. Людей тут ну дууууже мало, якщо взагалі не нема. Принаймні я нікого ще не зустрічав× - відповів мені дракон також подумки, - ×від того, що я знайшов, доки ходив, ти станеш щаслива, обіцяю!×

   Я запитально подивилась на дракончика, бачачи, як його очі падають одночасно і гордістю за себе і задоволенням. ×Що саме ти там такого знайшов, що такий радісний і задоволений?× - Знову запитала я. Натомість замість відповіді дракончик стрибнув знову мені на руки. Я вже по звичці схопила його, не давши впасти.