Глава дванадцята. Дивна кімната.

   Я повільно відкрила очі і встала, при цьому продовжуючи сидіти на чомусь обьемному, але на диво м'якому. Дракончик ще спав, лежачи на моїх ногах і тихо посапував. Його боки повільно здіймались і підіймались від рівномірного дихання дракона. Як тільки я "встала" наполовину, дракончик повільно відкрив спочатку одне око, а потім і інше. Вставши, він потягнувся неначе якийсь кіт, потягнувши малу спинку догори і піднявши хвостика.

-- Ой, пробач, я мабуть розбудила тебе, коли всілася... - Звернулась я до дракона вже говорячи нормально, а не подумки.

   Дракончик невдоволено подивився на мене і спробував зіскочити з того, на чому ми зараз були. Але висота для нього здалась великою, тому він просто сів у моїх ногах і повільно кліпнув. Як я зрозуміла, це була звичайна постіль, на якій ми зараз сиділи і якою зазвичай користуються двоноги але не користуються Лісні. 

    Озирнувшись довкола, я зрозуміла, що ми у якійсь кімнаті. Вона не виглядала такою зламаною, якою була кімната - та й уся хата взагалі - Сапфіри. Вона взагалі була неначе нова і кимось недавно куплена, неначе хтось готувався до мого приходу сюди. Неначе хтось тут все ж таки був, але знаючи, що ми прийдемо сюди, встигнув підготувати її...

    У кімнаті була напівтемрява - це при тому, що вікон тут взагалі нема. Тому можна було хоч щось да й побачити. З-за цього я намагалась роздивитися геть усе, жалкуючи, що в мене нема хорошого зору для того, щоб бачити нормально навіть у суцільній темряві.

   Біля кроваті, на якій ми зараз з драконом сидимо, стоїть невеличка споруда, схожа на щось, куди можна класти якісь свої речі, щоб не займати руки. На цій споруді стоїть ваза, у якій нема квітів і рамка з фотографією з незнайомими для мене людьми. Над ними висить картина з пейзажем лісу. Лиць незнайомців на листку паперу у рамці я роздивитися нормально не можу, дуже темно довкруж. Та й самі фото як мені здалося, потемніли від старості. Чи може це означати, що тут нікого давно не було і що ніхто не намагався слідкувати за цією кімнатою?

   Майже біля цієї тумбочки стоїть інша, вже трішки більша й гарніша, але теж під тією стіною, де зараз стоїть кровать. Біля іншої стіни стоїть велика шафа, де мабуть схована одежа і все таке інше, що туди зазвичай полюбляють класти двоноги. 

   На цій же стіні поряд з шафою висить круглий годинник, стрілки якого стоять на місці, на цифрі "5". Вони не рухаються ні в одну сторону, скільки б я на них не дивилась. Тут неначе час або дуже сповільнився, або його тут взагалі нема, і тому годинний не "йде".

    Я вже почала відчувати, як стіни й криша давлять на мене, заміняючи лісні простори і небо. Як я починаю потихеньку робитися такою ж самою, як і двоноги...

   Переставивши якось вазу у бік і посадивши дракончика на ближню тумбочку і попросила його почекати тут, доки я не вирішу, що його робити далі і повільно встала. Усе виглядало дуже реалістичним, тому звичайним сном це не можна - якщо не неможливо - назвати.

   Чи можна звідси якось вибратися - якщо це звісно можливо? А якщо я теж захочу знову повернутися обратно, щоб дізнатися тайни цих місць і потім стану не такою, як раніше або зникну? Ну, може в мене просто нема вибору і я буду зобов'язана повернутись сюди хоч колись, але як нам вибратись прямо зараз?

   А якщо є щось, що допоможе нам у цих двох тумбочках? Що, якщо там є якийсь предмет, або декілька предметів, які допоможуть нам у майбутньому? Я розумію, що це негарно лазити по чужих тумбочках, але в мене все одно нема вибору і я не знаю, чи ж тут хтось крім мене з драконом. Треба ж хоч щось робити, чи не так?

   Відкривши перші три шухляди на першій тумбочці, я не знайшла абсолютно нічого. Заглянувшр к вазу на столі, я змогла знайти невеличкий золотистий ключ. Почавши намагатись відкрити інші шухляди вже другої тумбочки, я зрозуміла, що ні одна з них не може відкритися, як би я не намагалась цього зробити. 

    ×Може, вони просто від старості такі, а не з-за того, що там лежить щось цінне і дійсно потрібне...× - спробувала подумки заспокоїти себе я. - ×Може, їх просто давно вже ніхто не відкривав, от і все...×

   Дракончик неначе знову почувши мої думки - хоча я не намагалась їх передати малому, - став намагатись привернути мою увагу до себе. Коли я на нього нарешті подивилась, він кумедно схватив своїм маленьким ротиком свій такий же маленький хвостик, неначе мале цуценя. Він неначе хотів заспокоїти мене.

   Я посміхнувшись і погладивши маля по голові - той знову як маленьке кошеня, підставив голівку до моєї руки, - продовжила спроби хоч щось знайти в кімнаті. Це не призвело абсолютно ні до чого, тому я повернулась до дверей. Може, треба спробувати спочатку по-звичайному відкрити їх, а якщо вони закриті, спробувати відкрити ключем?

   Але як тільки я підійшла до дверей і придивилась до них, я зрозуміла, що відкрити ключем не вийде. Тому що він дуже малий і не підходить сюди, та й його "схематика" може бути зовсім іншою. Спробувала відкрити двері, покрутивши жовту ручку на них, але й це мені нічого особливого не дало - двері були зачинені кимось з іншої сторони.

   Знову подивилась на тумбочки. Може, в них є щось потайне, чого я не побачила з самого початку? І так, воно там було, у другій - к точніше на другій, якщо більш правильно сказати - тумбочці, яка стоїть майже біля двері. Тільки як я могла його не помітити - воно було на видноті і тільки сліпі не з першого разу можуть помітити це - залишається для мене самої питанням від самого Жака Фрески.

    Це було щось на кшлат сундука, який був з самого початку прикутий до тумбочки зверху. У ньому був невеличкий отвір, який як раз підходив до розміру ключа, який я зараз стискаю у руках, молячись усім Богам одразу, щоб я нарешті знайшла хоч щось корисне.

   Підійшовши до другої тумбочки, я просунула ключ у ту шпарину. Він "зайшов" туди з першого разу - чітко й легко, неначе я вже робила таке дуже багато разів. Провернувши ключа у праву сторону, я почула, як щось тихо ляснуло і спробувала підняти кришку "сундуку" догори. Ця сама кришка так само легко піддалася, і я побачила усередині невеличку коробочку - або шкатулку - бірюзового кольору.