Глава десята. Намагання втекти.

   Прокинулась я від того, що відчувала холод під собою, неначе лежала на чомусь твердому і дуже холодному. Повільно відкривши очі, я озирнулась, дивлячись на те місце, де саме опинилась, намагаючись при цьому згадати, що саме відбулося. Тут було достатньо темно, але через декілька стовбурів, які відкривали такий собі вид просочувалось бліде світло, даючи можливість хоч щось розгледіти.

   Відчувши, що я ще досі тримаю у руках той загадковий предмет, я подивилась на нього, тихо звернувшись до нього:

-- Ох і неприємностей ти мені надав. Але ми з тобою - ким би ти не був там, усередині, - зможемо вибратися звідси, якщо навіть треба буде вмерти за свободу.

   Знов подивившись на ті стовбури, я поклала цей загадковий предмет на холодний пол і підійшла до них. Спробував доторкнутись до них, я відчула неабиякий холод, який неначе прикріпився до стовбурів і не хотів відпускати мене.

   За ними - це було майже добре видно, - був відкритий простір, який неначе світився тьмяним і майже непомітним голубоватим світлом. На іншому кінці я побачила також такі самі стовбури, як і в мене. ×Мабуть, тут тримають таких же "крадіїв", як і я!× - несподівано промайнула в мене думка, неначе блискавка під час грози.

   Але я не хочу тут сидіти усе своє життя, аж доки не помру! Я нічого не вкрала, а тільки підійшла подивитись, що та тінь поклала у старе листя чисто з-за своєї цікавості! Мабуть, кожен би так зробив, побачивши ту картину, що й я. За що тоді мене сюди саджати питається? Я б просто подивилась, що то таке і поклала обратно, знов прикривши купою листя..

     Чи що, той предмет настільки важливий і потаємний, що мені не можна було навіть бачити того, як його ховають? Тоді у чому ж його суть?

   Я підійшла до того предмету і знову взяла в руки, почав крутити на різні боки і знову розглядати, неначе я бачила його вперше в житті. Потім легенько труснувши його у спробах зрозуміти, чи є взагалі там, під білою оболонкою щось, я зрозуміла, що поки що суті цього предмету мені не зрозуміти. 

   Але й давати тим, хто мене запер тут сподівання про те, що я все ж таки віддам їм цього каменя - так, я вирішила, що це все ж таки більше камінь, ніж щось інше, - добровільно. Мені й самій якщо чесно хочеться подивитися, що з нього взагалі може бути. 

    Може, якщо вийде, віддам цей камінь комусь або продам. Може й собі залишу, як згадку про те, що цікавість інколи може бути вбивчою. Це звісно відбудеться тільки тоді, коли я придумаю і зможу звідси вибратись а потім втекти.

   Я сіла під найближчу стінку, продовжуючи тримати в руках камінь і намагаючись придумати, що його зробити, щоб втекти непоміченою. Різко я побачила в проході чиюсь тінь і через декілька секунд почула:

-- Бос, вона прокинулась! Ви прямо зараз збираєтесь...

-- Добре, я зараз підійду до неї. Нічого без мене не роби. - Обірвав як я зрозуміла вартового інший голос, який був більш низьким.

     Серце шалено закалатало, а думки почали збиватись до купи, неначе вони теж знали почуття і разом зі мною почали панікувати. Що його робити? Чи зможу я втекти прямо зараз? Ні, дуже ризиково. Але й сидіти, нічого не роблячи, теж ризиково. Мені ж можуть знову завдати ще більшої ніж просто дати поспати шкоди або силоміць відняти камінь!

   Почувши тихий скрип, я швидко сховала камінь під футболку і притисла ноги так, щоб не було видно, що під кофтою щось є. До камери зайшов чоловік, який тримав у руці гілку, на якій палав, тихо потріскуючи, вогонь. Моєму здивуванню не було меж.

  Вогонь освітлював тільки частину тіла цього чоловіка, але мені вдалось побачити, що на його обличчі була... Була чорна маска, яка закривала майже усе - окрім звісно, очей - лице чоловіка, не даючи подивилися на його обличчя. Це мабуть був той самий чоловік, якого Морок бачив у себе уві сні тієї ночі! 

   Він повільно пройшов до середини і став біля мене, трішки нахилившись. 

-- Що вам треба? - Не витримавши мовчанки, спитала я.

   Чоловік декілька секунд просто стояв і мовчав, роздивляючись моє обличчя. Потім він простягнув мені свою руку, яка у свою чергу була вдягнена у шкіряну рукавицю і сказав.

-- Віддай яйце.

-- Яке саме? - Запитально поглянула я на лице - а точніше на маску - чоловіка, відриваючи погляд від його руки. - В мене ніякого яйця не було, ви просто помилились.

   Я намагалась робити такий вигляд, що мені дійсно нічого приховувати. Побачивши слабий спалах розчарування у карих очах людини, я зрозуміла, що мої слова хоч трошки, але подіяли но нього. Чоловік натомість знову повторив майже усе й те саме, здавалось, ще ближче піднісши до мене свою руку:

-- Віддай. Мені. Яйце! - Гаркнув він на мене, неначе намагався і яйце забрати, показуючи, що якщо знову повторить і я не віддам, він зірветься і що він при цьому намагався якомога ліпше зупинити свою злість, щоб ненароком не налякавши мене.

   Моє сердце, яке до цього перестало так шалено калатати, знов почало бити зі швидкістю сто двадцяти ударів за хвилину. Подивившись кудись за спину чоловіка, я побачила, що двері до моєї камери були відчинені, а біля них ніхто не стояв і не вартував нас. 

   Цей чоловік що, вважає, що зможе розібратися з усім сам і не поставив варту біля входу? Ні, я все розумію - що я слабший пол і все таке інше, - але все ж таки, в мене є й свої тузи у рукавах. Або він просто забув це зробити? Ну, з ким не буває - у всіх пам'ять різна.

   Різко я почула, як цей камінь трішки надтріснув, неначе хтось намагався з нього вилізти. ×Як невчасно же ти намагаєшся вилупитися!× - подумала я, - ×то спочатку з-за тебе потрапляю у якесь незрозуміле місце, а зараз що буде?!× Очі чоловіка одразу стали великими, як тільки він почув цей тріск. 

-- Я не віддам тобі те кляте яйце! - Гаркнула я, вставши і одночасно з тим притиснувши яйце до тіла.

   Я розуміла, що це був мій шанс втекти звідси, доки біля моєї камери нікого нема а цей чоловік у масці був у ступорі. Але куди саме мені бігти, я поки що не знаю. Головне зараз - втекти звідси якнайдалі, а потім вже зрозуміти, куди саме мені треба йти.