Глава восьма. Розпочатий шлях.

  Зелена луна світила на мене своїм блідим світлом. Мене здивував не тільки її колір а ще й те, що їх на небі було аж чотири. Вони були розташовані розташовані так, що відтворювали невидимий квадрат. Усі чотири луни зеленого кольору з відблисками блідого жовтого були майже повними. Зірок на небі взагалі не було, навіть поодиноких, які зазвичай були розкидані у небі в незрозумілому порядку.

   Озираючись, я не могла впізнати місцевості вокруг себе. От ніби я була й поряд зі своїм лісом, до якого було усього лиш декілька невеличких кровків, але все одно щось тут було не те. Щось дивне, щось, що лякало мене, навіть не виходячи зі своєї тайної схованки...

-- Тут хтось є?... - Тихо спитала я, продовжуючи нервово озиратись, очікуючи, що на мене от от повинен хтось напасти.

   Думай, Мірардо, думай! Ворог, який не хоче видати себе раніше потрібного йому часу, ніколи не прийде звідти, звідки його можна одразу побачити. А значить галявина попереду мене одразу ж відпадає з цього списку - туди більше падає світла від чотирьох зелених лун. 

    Після таких здогадок я почала більше озиратись по боках та позаду себе, тому що там було більше кущів і дерев. І зрозуміла річ - з-за них не може багато падати світла, тому ворог може піти саме звідти. Але й поглядати на ту галявину я не забувала суто про всяк випадок, щоб мене звідти несподівано не застали.

    Кущі позаду мене швидко зашаруділи і я майже одразу подивилась туди. Мірардо, тільки не починай боятись того, хто в кущах і панікувати! Ворогу тільки того й треба, щоб від паніки й дикого страху в тебе мозок відімкнувся і ти не могла нормально думати.

-- Морок?... - Тихо спитала я, розуміючи, що це точно не провідник Лісного Народу.

   Морок би вже давно щось сказав, щоб дати мені зрозуміти, що у кущах не ворог, а друг і тому боятись нічого. І він би не знущався так із мене, навіть якби захотів цього більше за все на світі...

    Майже одразу після того, як я вимовила ім'я провідника, з кущів з'явилось щось чорне і незрозуміле. Мені спочатку спало на думку те, що це той, у чорній масці, який колись наснився Мороку. Але цей хтось був ну дууууже не схожий на звичайну людину...

   Великі й потужні плечі, м'язи переконуються на чорних - як і усе тіло - руках, якісь незрозумілі сірі шипи на голові і плечах, які порізали кофту незнайомого. Чорні очі з червоними райдужками усередині... Я не змогла роздивитись незнайомого повністю, тому що на деякі місця його тіла падала тінь. 

   Те, що це була явно не людина - я зрозуміла майже одразу, як поглянула у кольору вина й темряви очі. Після цього мене неначе хтось вдарив - я обернулась і побігла назад настільки швидко, наскільки взагалі дозволяли мені бігти ноги. 

   Чуючи, що за мною гонитва, я спробувала прискоритись, але невчасно спіткнулась о якийсь сухий корінь, який не помітила одразу на своєму шляху. Та й не дивно - майже всюди була суцільна темрява, тому роздивитись хоч щось було складно, якщо не неможливо.

   Я спробувала висмикнути ногу й пробігти далі хоч ще трішки, але корінь явно вчепився к землю дуже глибоко. Тому дістати його одним ривком не вийде, тому я не покидаючи спроб, намагалась вирватися. Марно! А незнайомий ставав дедалі ближче до мене...

   Прокинулась я від кошмарного сну, який налякав мене настільки, що здавалось, моє серце от от вистрибне з грудей вже зранку. Вже починало підніматись сонце, засліплюючи усе своїм теплим промінням. А значить для когось вже настав новий день. Озираючись по сторонах і неначе приходячи до тями після довгого сну, я відчула, що нарешті змогла нормально виспатися за останні декілька днів. 

   Ліс, здавалось, теж приходив до тями після нічного сну. Знов почали співати свої пісні ранні пташки, для яких перші промені сонця - це вже ранок. Деякі квіти, зачувши появу тепла на своїх бутонах та листах, почали відкриватися, показуючи свою красу усьому світу. Скоро і вони почнуть пахнути, додаючи до приємних запахів лісу ще й свої. Скоро почнуть лазити по деревах білки, продовжуючи шукати собі їжу.

   Скоро ранні патрулі почнуть лазити по усіх закутках нашого лісу, які ще не встигли заполонити і відняти у нас двоноги. Тому треба поспішати, щоб ніхто не бачив, як ми йдемо звідси. Але питання полягає в тому - чи прокинулися Морок та Міріана?

     Морок обіцяв нам, що зможе провести нас до того, хто покаже нам правильну дорогу. Тому він повинен вже був прокинутися, щоб хоча б уявити, що його чекає попереду. Або для того, щоб поїсти перед довгою дорогою та підготуватися як фізично, так і морально...

    Вставши, я повернулася обратно до табору. Майже ніхто ще не прокинувся, але ранній патруль вже збирався вийти з табору. У ньому - патрулі - були Люм, Небесний, Попелястий і Грізний. Вони чекали когось іще, тому що зазвичай у звичайному патрулі може бути від п'яти до шести Лісних.

-- Вже йдеш? - тихо звернувся до мене Небесний, але я почула його і подивився у його сторону.

-- Ще не зрозуміло, чи прокинувся Морок з Міріаною - а без них я йти не можу. - Говорячи це, я відчувала себе якоюсь безпомічною, неначе мала дитина. - Та й до того ж, я майже тільки тільки прокинулась.

  Але у очах Лісного не було того глузування, яктм зазвичай залюбки одарював мене Міндаль. Небесний просто кивнув, нічого не відповівши і відвернувся, відволікшись на шарудіння поряд з ним. До них нарешті підійшов Асколь - останній з їхнього сьогоднішнього патруля - і ранній патруль нарешті зміг вийти за межі табору й виконувати свою роботу.

   Я залишилась на галявині сама самісінька. Подивившись на кубло провідника, я вирішила, що нічого поганого не стане, якщо я тихо і швидко подивлюсь, чи прокинувся Морок. Підійшовши до нього, я намагаючись як можно акуратніше, подивилась крізь декілька невеличких каменів, які лежали на шляху, відділяючи кубло провідника від іншого світу.

   Їх легко можно "відкотити" від проходу навіть звичайному двоногу. Тому Морок вирішив обрати саме їх хоч на якийсь на захист свого кубла.