Глава сьома. Збирання до довгого шляху.

    У голові крутилось багато питань і думок, які не хотіли покидати мою голову, даючи мені відпочити хоча б на секунду. Чи буде моя мандрівка довгою? Чи зможу я сама самісінька пройтись по тій стежці, про яку говорив Морок учора вранці? Чи зможу я взагалі вижити і повернутись до Лісного Народу?

   Зараз вже було пообіддя, я гадала, що мені брати з собою і ніяк не могла придумати. А прокинулась я ще зранку з-за того, що Морок скликав віче Народу, щоб оголосити новину про те, що я йду у мандрівку і незрозуміло коли зможу повернутись. Провідник не сказав тільки того, що я вбила Сапфіру, за що мені треба буде йому якось віддячити у далекому майбутньом, коли я зможу повернутись.

-- Вже збираєшся? - Почула я позаду голос, який ненавиділа ще з самого дитинства.

   Обернувшись, я побачила Міндаля, який стояв на одному з пласких каменів, не намагаючись приховати глузування й радість у своїх очах від того, що я нарешті йду звідси, хоч і не назавжди.

   Міндаль найліпший вчитель по битвах у Лісному Народі і з ним ніхто не може зрівнятися у цьому. Тому Морок мабуть тільки з-за цього й заплющує очі на мої страждання під час наших з Міндалем тренировок.

   Не звернувши уваги - а точніше намагаючись це зробити - на глузування й радість у очах Міндаля, я спокійно сказала:

-- Так, я вже збираюсь. І раджу тобі помолитись усім Богам десять разів, щоб Морок не послав тебе зі мною у цю мандрівку.

   Ненавиджу його усім своїм серцем, і інші його учні, які від нього також страждають, як і я, мабуть теж. Краще б його замість мене посилали у цю подорож, так би краще було для нас усіх. Але ні, доля послала саме мене шукати собі пригод на п'яту точку. 

    Ніби мені не хватало того, що я тоді упала в річку, майже не загинувши у той момент від перепаду температур і вбила людину майже ні за що. Ні, вона звісно напала на мене вважайте без поважної причини і майже не відкусила ногу, але треба було пробувати робити щось іще, а не нападати у відповідь а потім безжалісно вбивати! Після цього моменту я відчуваю себе монстром, аніж людиною...

   Міндаль пирхнув і відвернувшись від мене, пішов кудись у своїх справах. Ну і йди! Я тихо гмикнула, проводжаючи його поглядом, сповненим люті й ненависті одночасно. Краще б я вбила його, аніж Сапфіру. 

-- Тобі треба буде взяти когось із собою. - Почула я позаду себе голос провідника і якось утрималась від того, щоб від несподіванки підстрибнути догори. - Тоді я точно буду знати, що ти будеш у безпеці. Хоч не у повній, але все ж таки у безпеці.

   Провідник підійшов і став поряд зі мною, подивившись на усю галявину, яка відкрилась перед ним.

-- Раджу тобі узяти Міріану. Ви з нею найліпші подружки, та й до того ж вона добре знається на лікувальних травах.

-- Я навіть не знаю, чого мені взяти з собою на деякий час... - Із соромом, щоб не стикатись поглядами з провідником, опустила голову я. - А ти вже кажеш мені вирішувати, кого брати з собою в мандрівку. 

-- Я розумію, що тобі зараз важко і ти хочеш спокою і отримання того, заради чого ми викрадали насіння, але кому зараз не важко? - Ніби заспокоюючи, промовив Морок. - Зараз важкі часи для нас усіх, але ми якось живемо. І нам це вдається вже який рік. Ну, коли будеш готова, тоді я у себе в кублі. 

     Морок відійшов від мене і через декілька секунд я залишилась одна на галявині. Про те, кого Морок пропонував мені узяти з собою... Я й сама вже подумувала взяти із собою Міріану, але не знаю, як саме вона на це відреагує. Згадуючи ще й Сапфіру та її скаженість...

   Я повільно кліпнула і до мене нарешті прийшли думки про те, що саме з собою треба взяти хоча б на перший час. Але й по галявині майже поряд зі мною проходила Міріана, яка несла з собою цілющі трави. Спочатку набрати запасів, а потім спитати у Міріани чи спочатку спитати у Міріани, а потім вже збиратися?

-- Міріано! - гукнула я її, побачивши, що вона вже от от повинна була зайти до кубла і підбігла до неї. - Пам'ятаєш про те, що мені ж треба йти в таку собі мандрівку?

   Міріана повільно кивнула і я продовжила:

-- Мені ще треба взяти з собою когось суто про всяк випадок. Ні, не так сказала...

   Я почала підбирати правильні фрази для того, щоб і не образити Міріану, і щоб вона захотіла піти зі мною без усіляких відмовок.

-- Я зрозуміла тебе, і я піду з тобою. - Спокійно відповіла Міріана. - Коли підемо? 

-- Як тільки зможемо зібратися, - радісно відповіла я і Міріана знову кивнувши, нарешті щезла у себе в кублі.

    Залишається тільки знайти ті речі, які можуть допомогти нам у недалекому майбутньому. Цікаво, хто зможе допомогти нам у цій справі?..

..

..

..

-- Візьми їх, вони можуть колись врятувати вам життя. - Промовив Морок, простягаючи мені трішки насіння. 

    Насіння було різним - круглим і невеликим, чи овальним і великим. Воно усе було блідого білого кольору. 

-- Дякую... - Тихо сказала я, дивлячись на насіння у моїй руці. - Але як воно нам допоможе, якщо ми будемо переходити з місця на місце вважай кожен день? Ми не зможемо виростити рослину за декілька годин, що вже казати про отримання його плодів...

-- Не хвилюйся. Скоро судьба сама вирішить цю проблему, побачиш.

   Я сумно усміхнулась, абияк вичавивши з себе ту сумну усмішку і сховала насіння у карман моїх штанів, сподіваючись, що по дорозі вони не зможуть звідти випасти. Хоча, якщо ми не будемо бігти і робити різких рухів, то вони не повинні випасти. Морок відвернувся, тихо сказавши:

-- Я проведу вас до потрібного місця, де ви дізнаєтеся конкретний шлях, але потім вам вже треба буде йти самим.

   Я промовчала, почав розглядати свої ноги. Здавалось, Морок теж не хотів, щоб ми йшли звідси, але боявся це признати навіть сам перед собою. Тишу порушила Міріана, яка нарешті вийшла зі свого кубла з невеличким згортком якихось трав. Вона підійшла до нас.

-- Давай підемо вже тоді, коли зможемо нормально відіспатися? Я просто так втомилась! - з протягом промовила Міріана останню фразу, тільки доказуючи свій стан зараз.