Глава шоста. Майданчик.

    З голови не виходило викинути думки про те, що мабуть зовсім скоро я вже стану чимось корисним для свого Народу. Але й були думки про ту дівчину, яку ми зустріли сьогодні вночі, коли виконували місію. Як вона там живе? Хто вона? Двоніг? Лісний, якого десь загубили або вигнали, але дозволили жити на своїй землі? Та, з дивного народу, який уві сні поцупив мене?

   Чи знає Морок взагалі про присутність тієї дівчини на своїх землях? Якщо знає, то міг би хоча б попередити, що "так і так, у тому майже зруйнованому будинку живе двоніг, до нього не суйтеся, якщо не хочете мати ще більших проблем". Та й до того ж, як би він все ж таки знав про неї, давно вигнав звідси.

   Морок ніколи не любив і не любить до сих пір двоногів на своїй території, боячись, що вони віднімуть нашу єдину домівку і їжу, якої до сих пір мало. Він дозволив двоногам заполонити ті галявини, до яких вони можуть доходити тільки тому, що не хоче ризикувати усім своїм Народом. Він боїться також і того, що про Лісний Народ можуть дізнатися люди й піти на Народ війною. Або зроблять щось набагато гірше й страшніше, коли дізнаються про нього...

    Ми навіть нормально побалакати не змогли з тією дівчиною, не змогли дізнатися друг друга краще. Я могла б розповісти їй трішки про життя у Лісних, а вона про своє життя. Але чому би мені зараз не спробувати прийти до неї, знову не поговорити і не дізнатись про неї хоч трішки більше? Все одно зараз усі - мабуть - сплять, тому ніхто мого короткого нічного зникнення не помітить. Хіба що вона теж спить....

    Висунувши голову і спочатку озирнувшись по сторонах, щоб перевірити, чи нема кого на галявині, я вийшла на вулицю. Холодне повітря вдарило мені майже одразу в лице, але у ньому відчувався нічний запах тепла. Ніколи в житті я його ще не відчувала. Мабуть, сьогодні вже майже зранку буде тепло.

   Місяць ще не намагався сховатися за обрієм, віддавши своє місце сонцю на деякий час, аж доки знову не прийде пора вечоріти. Небо ще було темним, майже чорним. На ньому не було ні однієї темної і майже непомітної хмаринки. 

    Місячне сяйво блідим світлом падало й торкалось своїм холодом усього, до чого могло дістати. Зорі, неначе десятки сапфірів, було розкидані по усьому небу. Здавалось, що біля місяця їх було найбільше. З-за цього здавалось, що у тому місці була велика й дуже потужна лампа, чиє світло не шкодило нашому зору, коли дивишся на нього.

   Я потихеньку, намагаючись не шуміти, щоб ніхто від зайвого шарудіння в таборі не прокинувся й не дав мені по заслугах, вийшла за межі табору. Ще добре було б дорогу до тієї дівчини згадати, щоб не йти аби куди й прийти до неї тільки зранку...

..

..

..

    Переді мною нарешті сиділа та дівчина й дивилась кудись у стелю, при цьому ніби граючи зі мной в мовчанку. Мабуть, її поставило у глухий кут моє запитання:"як тебе звати?" Але чому? Нарешті, вона сумно сказала, не відриваючи погляду від стелі:

-- Я насправді не пам'ятаю свого справжнього ім'я, тому що давно його вже ніхто не промовляв. І я сама до себе, щоб не забути, також. Тому ти можеш дати мені сама те ім'я, яке хочеш. 

-- Може наприклад... - Я на декілька секунд задумалась. - Може Сапфіра?

-- Як скажеш. Як звати тебе? 

-- Мене Мірарда.

-- Цікаве ім'я. Цікаве... - Дівчина відвернулась від стелі і почала дивитись мені кудись за спину, від чого мені стало трішки моторошно. Що вона може там бачити? - Як щодо кудись прогулятись а не сидіти у мене вдома? - Порушила вона нарешті мовчанку через декілька секунд, які здалися мені цілою вічністю.

-- Добре.

   Ми встали і вийшли зі зламаного майже повністю будинку Сапфіри. 

-- Як давно ти живеш тут? - Почала задавати питання вже Сапфіра. - Ну, саме у цьому лісі. - Уточнила вона, побачивши невеличкий подив на моєму лиці.

-- Я не знаю насправді.. - Потисла я плечми. - Дехто каже, що я народилась у Лісному Народі, тому прожила тут усе своє життя. А дехто каже, що я взагалі двоніг.

-- У мене так багато вже питань... Чи можу я задати їх?

-- Так, задавай, - спокійно відповіла я, відчуваючи, що зараз мені потрібно буде поясняти їй багато речей. І не факт, що вона деякі може зрозуміти.

  Ми пішли кудись уперед. Якщо я була б двоногом, як Сапфіра, а вона Лісною, я теж почала би ставити багато питань про те, поряд з ким, як і чому я так живу. Тому я не засуджую за це Сапфіру. Сапфіра глибоко вдихнула, а потім видохнула і глипнувши на мене, почала:

-- Ти живеш у цьому лісі усе життя? 

-- Так.

-- З ким? - Майже одразу спитала мене Сапфіра після моєї відповіді.

-- З одними покидькапи. Вони хоч і можуть інколи погано до мене ставитись, але якщо б я так просто здалася і пішла від них, то тоді ми з тобою зараз би не розмовляли. Вони насправді можуть бути добрими, якщо схочуть звісно.

-- Ти ніколи не планувала від них втекти?

-- Куди ж втекти то? - я подивилась кудись уперед, продовжуючи йти поряд із Сапфірою. - В мене там, за межами нашого лісу поміж двоногами нікого зі знайомих чи рідних нема. Та й якось не хочеться мати цих самих рідних чи знайомих з-за розповідей старійшин.

-- Старійшин? - Перепитала Сапфіра.

-- Ті, хто вже не при ділі. Кому вже на вашому пора на пенсію. - Пояснила я, гадаючи, чи зрозуміла мене взагалі Сапфіра. - Сподіваюсь, я сказала правильно і ти мене зрозуміла..

-- Так, я зрозуміла тебе, не хвилюйся. - Заспокоїла мене дівчина. - Знаєш, я мабуть не зможу повністю зрозуміти сенс твого життя. Тому мабуть, на цьому я закінчу зі своїми питаннями. - Вона замовкла, подивившись на мене, неначе сказала щось не те.

-- Знаєш, якщо Морок дозволить тобі жити серед нас, то ти можеш зрозуміти сенс мого життя. Ти хочеш жити з моїм Народом так, як зараз живу з ним я?

-- Щоб стати такою ж дикою й тупою твариною, яка тільки походить своєю зовнішністю на звичайну людину? - Різко запитала Сапфіра і зупинилась. Я зупинилась також, здивовано подивившись на неї. - Я звичайна людина, в мене ще усе життя попереду, може в мене ще усе стане так, як і раніше. І ти пропонуєш мені стати такою ж, як і ти?!