Глава п'ята. Місія.

    Я сиділа й дивилась кудись на небо, яке на цей раз стало рожево фіолетових кольорів. Вже потихеньку починало вечоріти, а це означає, що ось ось вже почнеться моя перша місія. На небі вже починали з'являтись мерехтливі й бліжні зірки. Я була рада тому, що мене нарешті відправили у мою першу місію хоч і з кимось їще, але все одно в душі мене щось непокоїло. Ніби на цій місії повинно було статися щось погане саме з-за мене.

    Міріана непомітно підійшла до мене й сіла поряд, теж поглянувши кудись на небо. Ми сиділи мовчки, аж доки до нас не підійшли Морок з Міндалем.

-- Зараз, дочекаємось Білого з Люмом і можемо вже йти. - Сказав спокійно Морок і сів поряд зі мною.

   Я здивувалась цьому, коли Морок сів майже біля мене й нічого не сказав. Він навіть не глянув на мене. Чому я здивувалась цьому? Тому, що Морок зазвичай намагався триматися від мене якнайдалі, не зважаючи на те, коли він звертався до мене, щоб дати якесь нове завдання.

 -- Що це за завдання? - Порушила я тишу.

-- Я вирішив, що якщо ми не зможемо взимку отримувати достатньо їжі, то нам треба зробити так, щоб у нас була така "функція".

   Я зацікавлено подивилась на провідника і він без слів усе зрозумівши, почав поступово, щоб я змогла зрозуміти, поясняти свій задум:

-- Якщо в нас буде насіння якихось овочів чи фруктів та місце, де ми можемо їх постійно вирощувати і де не завадить цим самим овочам рости здоровими й сильними, в нас буде постійна їжа навіть взимку. Якась, але все ж таки їжа.

-- І як ти пропонуєш знайти це саме насіння?

   Провідник подивився на мене, в його сірих очах не було того холоду, який був у них, коли він спілкувався зі мною раніше. У них був дитячій захват від нових пригод.

-- Ми можемо вкрасти декілька у двоногів.

-- Вкрасти? - Перепитала я.

-- Так, вкрасти. - Повторив Морок. - Таким чином ми зможемо вбити двох зайців одним пострілом. Першого зайця ми вб'ємо, дізнавшись, наскільки можуть бути небезпечні наші "сусіди" - двоноги. Другого зайця ми вб'ємо, взявши в них трішки їжі і те, що може в майбутньому забезпечити нам вважай безкінечну їжу навіть у найлютішу зиму.

-- А де саме ми будемо садити насіння? - Спитала я знову у Морока.

-- Там, де зазвичай не дуже холодно і можна дати рослинам світло. - Морок подивився на невеличке скупчення кущів, під якими можна було поміститись десь двом Лісним.

    Я зрозуміла натяк Морока майже одразу, прослідкувавши за його поглядом і подивившись на ті кущи, про які зараз казав провідник. Якщо дати правильний об'єм гілкам і закрити їх з декількох боків, то можно отримати щось на зразок невеличкого будиночку, у якому легко можна щось вирощувати майже цілий день.

-- Я хотів би, щоб у нас з'явилася нова "професія", якраз пов'язана з вирощуванням ось таких корисних рослин. - Продовжив Морок.

-- І хто займе це місце?

-- Мабуть, ти з Міріаною. Міріана вже добре розуміється на травах та умовах вирощування рослин, а ти ще повна сил і не маєш свого покликання в нашому Народі.

    Від здивування в мене мало не відпала щелепа, але я вчасно спинилась і не виказала своїх емоцій. Мало того, що зараз ми йдемо на мою першу місію, так після неї я вже можу стати справжнім Лісним, посівши важну посаду. Так ще й Міріана поряд буде!

   Доки ми розмовляли, до нас нарешті підійшли Білий в Люм. Морок прикликав увесь Народ, який почав вилазити зі своїх кубел. Коли всі вже повилазили, Морок голосно, щоб його всі чули, промовив, звертаючись до всіх:

-- Зараз ми йдемо на одну з важних місій, яка повинна принести до нашого Народу одні з великих змін. Коли ми повернемося, то з того часу ми більше не будемо голодувати восени й взимку. І якщо ми не дай Боги не повернемося через три дні, то Зардок поведе по нас патруль. 

   Виголосивши свій звичний клич, яким Морок остаточно дав зрозуміти, що ми йдемо на завдання, провідник швидко вийшов з табору і пішов до як мені здається, найближчого кубла двоногів. Ми попленталися за ним не так швидко, але через деякий час вже во всю бігли за провідником, намагаючись триматися його темпу. Позаду нас чулись схвальні вигуки й свисти тих, хто залишився в таборі. Усі підтримували нас і наші задуми.

..

..

..

   Мої ноги трохи підкосились від вигляди великого будинку двонога. Або навіть декількох двоногів - судячи з розміру, там не може жити один єдиний двоніг. Цей дім набагато більший за той, який я собі уявляла.

-- Пам'ятайте, - знову тихо, щоб не прокинулись від якогось зайвого шуму на дворі двоноги, сказав одне й те саме Морок вже в який раз за цю ніч, - ми просто беремо декілька овочів і одразу вимітаємось звідси.

-- Так, так, - занудьговано й також тихо сказав Білий, - а також не потрапляємо на очі двоногів і беремо з собою скільки зможемо. Ми пам'ятаємо це, Мороку, годі повторювати! 

   Провідник шикнув на нього і Білий майже одразу замовкнув, переставши глузувати і кривлятися, неначе мала дитина. Махнувши своєю головою в сторону невисокого паркану, через який можна легко перейти, Морок тихо підійшов до нього і вже через декілька секунд вже був на території одного з двоногів.

-- Цікаво, чому двоноги не роблять тут великих парканів як там, біля одного з наших кордонів? Вони що, не бояться нападу? - тихо спитала я, перелазячи поряд з Люмом.

-- Який нафіг напад? - Тихо фиркнув Білий, теж почав перелазити за ту сторону паркану. - Вони навіть не знають, що у лісі хтось живе окрім таких же, як і вони самі. Тому вони й не захищають свої кордони і території так, як робимо це ми. Принаймні так, як ми намагаємося це зробити, тому що двоноги лізуть вже майже всюди і захищатись від них неможливо.

-- Чому? - Знов задала тихе питання я.

-- Тому, - вже почав пояснювати мені Люм, - що якщо ми видамо себе, нас можуть почати виловлювати. А потім хтозна, що з нами взагалі може бути...

-- Головне, щоб тут не було собак. Вони тільки галас здіймуть. - Тихо промовив Морок.

-- Тому давайте хтось буде стояти й стерегти, я хтось "викрадати"? - Запропонувала я.