Глава четверта. Розмова.

   Морок як завжди сидів на одній з гілок своєї улюбленій невеликої іви, яка розташовувалась майже посередині табору Лісних і робила невеличкі тіні на галявині. Там як раз було достатньо землі і простору, щоб вмістилось це невеличке на перший погляд, але для нас велике дерево. Його інші, жовті й тонкі, але дуже гнучкі гілки - які майже неможливо було відірвати - розляглись на землі.

   Саме дерево було вигнутим. Неначе великий кіт колись поточив об його ствол свої кігті і дерево під вагою тварини похитнувшись, стало таким кривим. Воно було таким особливо наверху. Здавалось, що там можна було зробити собі своє власне кубло, щоб не спати й не тіснитись поряд з іншими. Але спати там холодно навіть у найтиплішу ніч літа. Там зазвичай частіше літає холодний вітер ніж тут, унизу.

    Ставши під деревом і опершись на нього плечем, я почала роздивлятися на верху Морока. Цікаво, про що він хотів зі мною поговорити і чому був таким злим на всіх і все одразу? Провідник подивився на мене як завжди, своїм холодним поглядом. Він махнув головою, даючи мені безмовну команду, підніматись до нього. Він же знає, що я й по деревах так собі вмію лазили, тому мені може буде потрібна його допомога?...

    Вчепившись пальцями у ствол дерева й скривившись від легкого болю у них, я спробувала залізти на дерево до Морока. Поставивши одну ногу на тверду гілку - не на ту, яка була жовтою і гнучкою, - яка була найближча до мене, я піднялась трішки вище. Іншу ногу поставивши вже на другу гілку, я стала ще вище й ближче до нашого провідника. Ну, зараз я до тебе доберуся!..

    Повторивши ці рухи знову й знову, я нарешті добралася до того місця, де сидів провідник. Це зайняло в мене декілька хвилин. Сівши на таку ж саму гілку, на якій сидів Морок, але напроти провідника, я подивилась на нього. Пальці на руках - і самі руки - пекли від болю, але я намагалась не звертати на це великої уваги. 

-- То, про що ти хотів поговорити? - Спитала першою я, бажаючи відволіктися від пекучого болю в пальцях.

    Провідник мовчки подивився кудись за моє плече, про щось думаючи. Я терпляче чекала, доки він почне говорити, не порушуючи цієї тиші, яка панувала тут, на дереві. Нарешті, Морок заговорив спокійним голосом:

-- Ти знаєш, що зараз вже половина літа пройшла. Тому нам вже треба думати про збори їжі на осінь і жорстоку зиму.

   Я повагом кивнула. До чого він це каже мені? Це те, про що він хотів зі мною зараз поговорити? І все? Недостатня кількість їжі взимку і восени була і залишається нашою постійною й буденною проблемою. 

    Зазвичай, провідник обговорює це зі старійшинами. Вони зазвичай з-за свого досвіду з життя краще розуміються у цій справі, тому Морок з ними вирішує, де як і коли краще починати робити запаси.

     Але чому він зараз розмовляє про це зі мною? Він гадає, що я теж, як і старійшини, розуміюсь на цьому? Але мені тільки дванадцять років! Мене навіть на професійне полювання разом з іншими не брали, тому що я ще вчуся це робити. 

-- Старійшини кажуть, що зима цього року буде дуже холодною. Принаймні що вона буде холодною, ніж раніше. 

   Морок подивився кудись вниз. Я прослідкувала за його поглядом і подивилась на кубло старійшин. Звідти якраз зараз вилазили Смолоскип і Тайран. Видохнула. Скоро там і Міндаль буде, нарешті перестав мене так гоняти, даючи якісь важкі для мене завдання, ніби знущаючись з мене. Морок продовжив, подивившись на мене:

-- Якщо ми не почнемо прямо зараз робити запаси, це може обернутись до нас боком.

-- Але ще навіть не кінець літа, куди так нестися й робити собі такі труднощі? - Нарешті запитала я. - В нас ще буде багато часу, щоб назбирати до зими достатньо їжі.

-- Так, але я хвилююся, що багато хто може не пережити цієї зими і Лісний Народ дуже ослабне з-за цього. Нам знову треба буде дуже повільно ставати на ноги, щоб знову бути такими же потужними, як і зараз.

   Я тихо й непомітно, щоб не почув провідник, фиркнула. Типу тебе колись взагалі цікавила сила Лісного Народу. На нас же зараз ніхто не нападає - і навіть не збирається. Тому навіщо ставати такими сильними?

   Я не маю на увазі того, що мені не жалко тих, хто може вмерти під час жорстоких зим. Мені тільки дивно те, що Морок хоче зробити зі свого Народу якусь велику й сильно армію. Раніше він таким не був. Мабуть...

-- То... - Я трішки примружилась. - Що ти хочеш саме від мене?

-- Я хотів би тебе послати у твоє перше завдання разом з іншими. 

-- Завдання? - Здивувалась я, не вірячи своїм вухам.

   Провідник повільно кивнув. Невже Морок нарешті посилає мене на мою першу справу? А хіба я до цього готова?

    Раніше я дуже хотіла піти на своє перше завдання і вже хотіла почати вмовляти Морока зробити для мене таку послугу. Але зараз, сидячи перед провідником і дивлячись на нього, моє серце упало кудись у п'яти, а руки почали поступово мокріти. Що мене чекає на тому завданні? Чи можу я померти?

--- Не хвилюйся, там нічого складного чи небезпечного не буде. Та й до того ж, я вважаю, що ти вже готова до неї. - Ніби прочитавши мої думки, сказав Морок. - Але ця місія дуже важлива для мене і усього Лісного Народу. Тому я дуже покладаюсь на тебе і на тих, хто піде з тобою в цю місію сьогодні ввечері.

-- А чому ввечері?

-- Скоро ти зрозумієш, чому саме тоді. А тепер іди, відсипайся. Сьогодні для нас усіх буде важливий вечів, тому ти повинна мати до цього сили.

    Я згідливо кивнула головою і також повільно, як і піднімалась, почала спускатися з дерева. При цьому я інколи поглядала на Морока, який продовжив сидіти на дереві і споглядати то за старійшинами, то за учнями.

   Спустившись на землю, я відчула, як по тілу поступово почали текти радість і захоплення. До мене підбігла запихана від швидкого й довгого бігу Міріана.

-- Ну, що він сказав? - Спитала вона.

-- Він сказав, що мені нарешті можна піти на мою першу місію! - Сказала я їй, трішки стишивши голос.