Глава третя. Сновидіння.

    Велике й червоне, неначе полум'я, око пильно стежило за кожним моїм рухом, не даючи шансу від нього втекти і десь сховатись. Тихий і майже непомітний подих великої і дивовижної тварини, яку я ніколи не бачила, свідчив про те, що вона була живою, але її було смертельно ранено.

    Плече й синя луска біля рани цього великого й гарного дракону були порізані чимось таким же великим і гострим. Звідти повільно витікало декілька цівок різних розмірів білої, неначе мрамор крові.

   Дракон благально дивився на мене, він неначе хотів, щоб я допомогла йому з подоланням цієї рани хоча б декількома пестливими словами. В ньому не відчувалось того дикого та кровожерного звіра, про якого розповідали старійшини.

    То що ж це виходить тепер? Старійшинам вже не можна довіряти так, як раніше? Хоча, це ж старійшини, ім можна майже все говорити таким йолопам, як я, які повірять в казна що і навіть не захочуть цього перевіряти. А я ще глибокого сновидіння боялась, от дурна!...

   Хоча й дракон не виглядає прям таким жалюгідним й добрим "котиком" зі своїми гострими іклами, рогами й великими пазурами на передніх і задніх лапах. Зараз допоможу йому, рана через деякий час зникне, а потім він мене сожре й не подавиться.

   І це мабуть той самий глибокий сон, про який так часто й в барвах розповідали старійшини. Мабуть, він все ж таки існує, і у кожного він свій. Хтось потрапляє у якийсь примарний мир, з якого йому вдається якось вибратись. Когось сжирає великий, злий і дуже небеспечний дракон - от як мене зараз наприклад, - і його більше ніхто ніколи не бачить.

    Але якщо цей самий сон прийшов по мене, то мені все ж таки треба допомогти драконові зцілити його рану. А потім вже...

   Підійшовши - а точніше відштовхнувшись від землі - до його плеча й лагідно доторкнувшись до рани, я почала оглядати її. Вона була дуже глибокою, тому було трішки дивно, що дракон ще живий і притомний. Біля неї синя, неначе багато сапфірів, луска була зламаною і непридатною для захисту ніжної шкіри дракона під нею.

    Притиснувшись обома руками до рожевої шкіри дракону - яка на диво була дуже м'якою, - я почала лікувати рану. Вона - рана - почала майже одразу швидко зникати. І вже через декілька хвилин її вже не було. На цьому місці, коли я відлетіла, почала з'являтися молода і така ж красива луска, яка прослужить драконові ще довго й вірно.

-- Ну ось і все. - Усміхнулась я драконові якоюсь нервовою посмішкою, яка одразу ж зникла, очікуючи, що зараз він встане, повагом випробує свою лапу і з'їсть мене, навіть не сказавши "дякую" за сцілення його рани.

   Дракон повільно встав спочатку на одну передню лапу, потім на дві задні, притискаючи передню лапу, на якій декілька секунд назад була рана до широкого й сильного тіла. Скільки ж йому довелося з нею отка промучатись то? Потім став уже усіма чотирма лапами на землю. 

   Він постояв так з декілька секунд, а потім повернув свою велику морду й подивився на мене своїми червоними очима. Ну ось і все. Мабуть, холод тієї річки вже остаточно забере мене з собою.

   Дракона можно було й справді віддати до класу тих драконів, які мають замість звичайного полум'я, дихання льодом і холодом з-за того, що він майже повністю був синім з голубими відтінками. Тільки кінець його хвосту, очі, великі крила, кігті, живіт з грудьми й шипи на спині та голові були червоного кольору.

   Вдихнувши багато повітря, дракон трішки відкрив рота й промовив, дивлячись при цьому мені прямо в очі:

-- Дякую, що зцілила мою рану. - Після цього дракон неначе вклонився. - Я не забуду цього. В майбутньому стережись того, що може бути одночасно холодним і теплим для всіх.

   Дракон розмовляв настільки вправно, неначе він і сам був колись людиною. Але ж це не можливо! У таких загадкових "тварин", як дракони, рідко є спеціальні голосові зв'язки, як у людини. Як у Лісних... Може, цей дракон просто розмовляє зі мною силою думки? Тоді навіщо йому потрібно було трішки відкривати рота?

    Чи може, цей дракон володіє одночасно декількома мовами і мова Лісних якраз відноситься до цього списку? Як багато питань, і ні однієї відповіді на них...

   Дракон, доки я думала, змахнув своїми великими крилами й злетів кудись у повітря. Я хотіла зупинити його, але мені чомусь не вдалось цього зробити і я залишилась на місці, спостерігаючи, як він летить від мене кудись наверх.

-- Перестань штовхатися! - Прошипів хтось мені на саме вухо. - Мені не дуже добре тебе зараз нести, так ти ще й заважаєш мені своїми штовханнями!

-- А може вона просто спить і не може себе уві сні контролювати? - Спитав вже хтось інший.

-- Та може й спить, але з цим миритися я не збираюсь! Чому Морок взагалі послав саме нас, а не когось іншого? - Вже відволікся від мене перший голос.

-- Нагадаю, що для Морока і нашого провідника ми еліта. Тому не треба скаржитись на те, що нас посилають на важливі для обох з наших народів справи.

   Народів? Так їх двоє? Чому я не знала про це раніше? Зазвичай я гадала, що Лісний Народ - єдиний власник цього лісу з його землями й річками і більше ніхто. Але якщо ці двоє кажуть, що народів двоє, то де тоді живе той другий Народ, про який вони казали? І чому я ніколи не бачила його?

   Може вони мали на увазі народ двоногів? Тоді це очевидно, чому я ніколи так близько нікого не бачила з цього, другого й дуже жалюгідного народу. Мабуть, Лісний Народ і народ двоногів ворогують друг між другом, тому я ніколи не бачила ні одного двонога так далеко у хащах лісу. 

    Але з'являється й інше питання - якщо двоногами інколи може бути ліньки навіть на невеличке дерево вилізти - що вже казати про заходження до табору Лісних, - то чому ці двоє так далеко від своїх великих таборів там, за межами нашого лісу? 

   І чому Морок дозволив цим двом перебувати на СВОЇЙ території без великої на те потреби й поважної причини? Морок неначе ж ненавидить їх, то чому зараз двоє з них несуть мене кудись? Все далі й далі від бурхливої і дуже холодної річки, яка майже не вбила мене - або просто не заразила якоюсь хворобою.