Глава друга. Мїй борг.

     Сонце вже сходило з середини неба і вже готувалось знов зайти за обрій, віддавши знов місце місяцю. Але на найліпших і великих галявинах ще була купа двоногів. Вони палили багаття, обложене камінням на землі, їли й пили, скільки влізе, та грали зі своїми двоноженятами та тваринами.

   Ступивши на прохолодну й трішки мокру від попереднього дощу землю, я дістала з-під одного коріння невеличку кору, на якій я могла вміститись. Якщо я звісно постараюся це зробити, то точно зможу вміститись майже повністю. Озирнувшись - ще не хватало мені тут, щоб хтось про це з Лісних дізнався, а потім Морокові доклав - я поклала цю кору на землю попереду себе й зручно сіла на неї. 

    Не стану скаржитись на то, що мені все одно трішки незручно на цій самій корі сидіти. Спостерігаючи за тим, як на галявині знову все ще тусують двоноги - не звертаючи уваги на вечір - різних розмірів і віків, я не помітила, як вже почало потихеньку смеркатися. 

   Деякі двоноги почали збиратися й починати йти з галявини. Частіше так робили ті, які мали з собою малих дітей, або якихось хатніх тварин. Деякі з них ще й досі сиділи на своїх місцях до останнього, продовжуючи голосно сміятись і щось із запалом розповідати друг другу. 

   Пора мабуть і мені вже збиратись, і повільно ковиляти додому, доки не стало зовсім темно.... Сховавши "підстилку" під один корінь, який я вже встигла запам'ятати, розвернулася до галявини і двоногів на ній спиною і через декілька хвилин вже шла тропою, яка тут була вже дуже давно. 

   Ліс сьогодні здавався мені якимось... Дивним і не таким, який був раніше, при денному світлі. Тіні, які падали з дерев і високих кущів, повз які я проходила, трішки лякали мене. Але я намагалась йти гордо, все одно знаючи, що мене зараз ніхто все одно не побачить. Мабуть...

   Одразу згадались історії декількох старійшин про глибокий і страшний сон. Це не звичайний сон. Він може забрати твою душу з собою, залишивши у себе і натомість віддавши твоє бідне тіло одному з якихось монстрів, який живе там і яких дуже багато...

    Це місце - глибокий сон - було повно кошмару, навіжених ідей, та одних тільки страждань, у яких не могли нормально жити люди, але у яких жили дивні монстри. Старійшини казали, що якщо попасти туди й чудом вибратись обратно, залишившись живим і не віддавши тіло монстрам, то можно захотіти знов любими шляхами вернутись туди, щоб дізнатись тайни цих місць.

   З-за цього деякі люди безслідно пропадають майже кожен рік, і їх ніколи вже ніхто не знаходив, як би йому це не хотілося. Тому що вони могли просто потрапити у такий глибокий сон і потім вже не прокинутись, а з тілами щось могли робити ті монстри, щоб ніхто не натрапив на їхній слід. 

   Навіть найліпшим детективам не вдавалось знайти потерпілих і вони просто опускали руки. Тому що потерпілі, яким або не вдалося вилізти, або вони здуру полізли туди знову, назавжди застрягли у тому містичному місці, про опис якого ніхто не знає. Тому що ніхто з живих з того місця не повертався.

   І зараз ви спитаєте:"чому ж це деякі старійшини знають про це місце, якщо з нього ніхто ніколи не повертався живим?" А я вам зараз все поясню і роз'ясню. Принаймні спробую.

   Глибокий сон - просто байка для малих, щоб залякати їх не йти вчитись на шаманів. Це неначе одна з труднощів, які ніхто й ніколи не міг перемогти. Або старійшинам просто нічого робити й вони отаке от вигадали, щоб хоч трішки розважитись.

   Тому й боятись в принципі нічого. Але чому я все ж таки так лякаюсь цих тіней, які неначе хотять мене зжерти за декілька секунд? Неначе вони якісь монстри, готові от от напасти на мене й роздерти на шматки своїми гострими й білосніжними іклами та пазурами...

    Відчув, як під однією, а потім і під другою ногою починає швидко мокріти, я подивилась униз і вже через декілька секунд я била майже уся у прохолодній воді нашої невпинної річки. Вода була дуже холодною, з-за чого мої ноги й руки нестерпно затекли так, що я майже не відчувала їх і не могла їми щось зробити.

    Вона бурхливо тягнула мене кудись уперед, не бажаючи відпускати і давати нормально вдихнути свіжого й прохолодного вечірнього повітря. Згадав, що я не вмію так добре як деякі Лісні, плавати, закричала, неначе мене різали декілька тисяч ножей:

-- Допоможіть! 

    Ніхто не відгукнувся на мій крик і я не почула віддалених кроків. Ну добре, тоді доведеться якось рятувати себе самою. Але як? Річка тягне мене до дну і одночасно з цим уперед з такою швидкістю, що я навіть не можу зорієнтуватися, що мені спочатку робити. 

   Може, треба якось спробувати визирнути і подивитись обстановки з берегами? І тоді я змогла б швидше зметикувати, що саме треба зараз зробити... Але мозок неначе за компанію вирішив відімкнутися разом з ногами й руками. Я взагалі майже не тямила й не розуміла того, що зі мною, де я, і що взагалі зараз відбувається.

   Але після того, як я вже носом торкнулася бурхливої поверхні води а ногами піщаної долівки, моїм мізкам довелося увімкнутись обратно. Відчуваючи, що якщо я перестану напрягатись, і вода зміте мене повністю, мені буде кепсько, і мене більше ніхто ніколи не побачить, я вирішила все ж таки подивитись на обставини вокруг мене.

   Насилу розпрямивши задубілі від холоду ноги й руки, я спробувала по-собачі виплисти на поверхню і пливти вже там. На декілька секунд занурившись у воду повністю, а потім знов визирнувши з неї, я почала швидко роззиратись по сторонах.

   Берега були щільно обліплені глиною і схопитись і зрозуміло, потім вилізти було ні за що. Я могла б проплисти до того моменту, доки можно було за щось схопитись і вилізти, але... Бути у холодній воді без якої-небудь теплої одежі надто довго ризиковано навіть влітку. Можна захворіти так, що прям мама мія!

   Що буде, якщо я загину? Мене більше ніхто не побачить, так? І я теж нікого вже не зможу побачити... Хіба що наших предків і великих Богів, які нарешті прийняло мене до своїх лав Небесного Клану. Згадавши декілька молитв, я вирішила звернутися до Богів за допомогою них, щоб вони точно прийняли мене.