Глава перша. Чи стане так?

    Сині хмари, колір яких на обрії перетворювався на ніжно малиновий з відтінком кольору золота по його краях пливли кудись у далечінь, до сонця, яке тільки тільки почало підніматись, заміняючи на небі місяць. Воно потихеньку починало набирати свою силу і гріти все, до чого доторкнеться на землі.

   Зорі, які рясно усіювали ніччю усе темне небо, майже зникли. Залишилось тільки дві три бляклого кольору цяточки на небі - оте й усе, що залишилось від них після приходу сонця. Да й ті теж скоро зникнуть незрозуміло де, знову спалахнувши своїм холодним сяйвом тоді, коли здійметься в небо місяць.

    Ранні пташки вже встигли прокинутись майже як тільки почало підніматись сонце і поступово зникати зорі. Але вони ще не заливали своїми гарними піснями ліс. Їм теж потрібен час, щоб доглянути за собою, а потім знайти їжі для себе й своїх дітей. Якщо вони в когось з них є...

   Десь поблизу тихо дзюркотіла невеличка річка. Коли закінчується зима і починається весна, вода в ній підіймається й виходить за свої берега. Тому деякі старійшини виробили такі собі берега з глини у місцях, де вода під час повені підіймається вище. 

   Про цю річку не знає ні один двоног, тому що вона захована в лісі дуже глибоко і дійти до неї так просто неможливо. Але про неї знає майже увесь Лісний Народ, кому не лінь було про неї дізнатися. 

    Тому що ця річка - одна з годувальниць цього Народу, яка не підводила нас вже яку холодну й нищівну зиму. Під час зимових морозів, коли усі плодоносні дерева впадають у сплячку, а майже усі тварини сховались по своїх кублах - а ті, що залишились, дуже худі, - ця річка вирувала рибою, неначе була створена Богами для самих себе. 

   Якщо присісти на одному з її країв, якраз там, де берега не дуже високі і подивитись у воду, можно побачити диво. Спочатку можно побачити своє відображення, але якщо придивитись, річка буде здаватись якимось великим, коштовним і майже прозорим каменем, у якому застигли бульбашки з воздухом і на його дні лежать покриті давнім мохом камінці.

   Ще не зникла повністю рання роса. Та й не дивно. Сонце ще не повністю вийшло з-за обрію і його проміння не набрало потужності. Якщо пройтися по росі, то ноги будуть усі мокрі. У ці моменти холодна трава з малими цяточками води лоскоче ноги.

   У повітрі вітав вранішній запах тепла. Його все ж таки могли відчувати не тільки тварини, а й деякі "здібні" до цього люди. Ну, гм, точніше Лісові. Цей запах відрізнявся від запахів денного й вечірнього тепла. Він з'являвся улітку і восени, коли було тепло майже завжди. 

   Набравши повні груди пахощив лісу, я пройшла до табору Лісних, який якраз був майже позаду мене. Знаючи, що мені всеодно не будуть тут дуже раді, я оглянула табір і стрибнула на ближчий до мене камінь. Ноги майже не втримались на ньому, але мені вдалось вирівнятись і не впасти.

   Почула, як у кублі провідника про щось із запалом розмовляють. Почувши наближається голосів   провідника і якогось іншого Лісного, якого я в житті ще ніколи не бачила, я зрозуміла, що час тікати звідси.

   Але моя цікавість і бажання дізнатись, з ким і про що розмовляє наш провідник, я стрибнула а потім вчепилась руками в один з виступів на ще одному камені, який був трішки більшим за той, на якому я стояла секунду назад. Сховавшись - принаймні намагаючись сховатись - у негустому листі дерев, я вступила погляд у те місце, де було кубло провідника.

   Морок вийшов зі свого кубла з якимось хлопцем, який був молодший нза нього максимум на три роки. Я ніколи не бачила цього хлопця. Мабуть, він уже точно не Лісний. Провідник і той хлопець стишили голоси, але всеодно можно було почути, про що вони розмовляють.

-- А я тобі кажу! - Стверджував щось Морок. - Що ми знайшли її тоді, коли була середина осені.

   Про що вони розмовляли? Хлопець якось недовірливо подивився на Морока, неначе перед ним стояв не провідник Лісного Народу, а якийсь бовдур, їй богу!

-- Кажу тобі ще раз - звичайне дитинча двоногів не може нормально вижити у такому холоді майже без нічого. - Спокійно сказав хлопець. - Вони не здатні переносити холода так, як Лісний Народ. 

-- А я тобі кажу, що тоді ще було тепло! - Стояв на своєму Морок.

-- Тоді вже не могло бути тепло. Зазвичай вже десь з середини осені починається холодний і нестерпний ад.

-- Добре, як скажеш. Але ти приймаєш мою пропозицію, яку я тобі запропонував ще тоді? - Морок з надією подивився на свого співрозмовника, ніби очікував на своє питання тільки відповідь "так".

   Хлопець промовчав декілька секунд, не перестаючи тільки йти вперед, до виходу з табору. Потім стверджено кивнув.

-- От і добре! - Вже голосніше сказав Морок і провівши хлобця до виходу, залишився на місці, дивлячись йому вслід.

   Пройшло декілька хвилин після того, як той хлопець, з яким розмовляв Морок, пішов. Морок ніби прийшов до тями і повагом пішов обратно до свого кубла. На мить зупинившись майже біля того місця, де сиділа я, він подивився мені в очі своїм крижаним поглядом.

-- Я знаю, що ти сидиш там майже від самого початку. - Сказав Морок і я розуміючи, що мене вже все одно викрили, почала злазити з каміння.

   Морок спостерігав за цим всим аж доти, доки я нарешті не спустилася. Потім він знову пішов до свого кубла. Я за ним. У моїй голові крутилось багато питань, але я чомусь не наважувалася поставити їх провідникові.

-- Про що ви розмовляли? - Запитала нарешті я і зрозуміла, що почала зовсім не з того питання, яке хотіла запитати Мороку.

   Провідник глибоко вдихнув, ніби збираючись з якимось думками.

-- Тобі ще рано про це знати. Але скоро ти про все дізнаєшся. 

   Я насупилась, але провідник не дивився на мене. Ну скільки вже можно приховувати від мене бодай щось?!

-- Я знаю, що зараз в тебе до мене дуже багато запитань. - Продовжив Морок і я сумно подивилась на нього. Морок подивився на мене у відповідь - Але прибережи їх на потім, коли я буду готов на них відповісти. Добре?