Гноми

Розділ 9

Сьогодні ми вирушаємо до гномів.
Провина сиділа десь під ребрами, неприємним холодком нагадуючи, що я не сказала друзям жодного слова. Тому нашкребла на маленькому клаптику паперу:

«Не шукайте. Все добре. Повернусь за кілька днів. Сімейні справи.»

Переодяглась так швидко, ніби хтось переслідував мене, і вислизнула з кімнати, боячись зустріти хоч одну знайому пару очей.

Коли я забігла у вітальню — ноги самі вросли в підлогу.

Арон стояв поруч з моїми друзями.
Говорив.
Жартував.
Вони сміялися разом із ним, ніби він був частиною нашої компанії вже років десять.

От прекрасно. Я тут із почуттям провини, а він тут розважається.

— Аніка, ми вже тебе хвилин десять чекаємо, — сказав Бодя, всміхаючись. — Думали, може, ти проспала.

Тіна підійшла й торкнулась мого лоба, нахилившись так близько, ніби хотіла прочитати на моєму чолі причину паніки.

— Ти точно в порядку? Ти така… закам’яніла.

— Все добре. Просто думаю, чи нічого не забула, — пробурмотіла я, втупившись у Арона, ніби могла спопелити його одним поглядом.

Арон виглядав так, ніби ні в чому не винен.
Наче він не тримав мене в напрузі останні дні.
Наче він не влаштував мені міні-пекло в голові.

— Ну раз ми всі в зборі — вирушаємо на Острів Гномів, — урочисто промовив демон.

Переміщення було миттєвим — я навіть не встигла вдихнути, як нас обпалив жар.

— Це було гаряче, — пробурмотів Бодя, витираючи лоба. — На секунду подумав, що ми згоримо, як колись відьом палили.

— Думаю, демон добавив більше спецефектів, ніж вогню, — сказала я, кинувши на Арона косий погляд. — Щоб вразити нас.

— У демона є ім’я. Арон, — посміхнувся він, ніби знущався. — Можеш мене так називати, відьмочко.

Говорить моїми словами. Ще й радіє.
Ну нічого, демоне… ти ще відчуєш на собі мою злість.

— Уже не можу дочекатися, — пролунав у моїй голові його голос.

Я аж підстрибнула від несподіванки.

Слова вже котилися на язик — цілісінька промова про те, що я про нього думаю, — але раптом хтось унизу голосно відкашлявся. Ми всі глянули під ноги.

Перед нами стояли гноми.
Ціла група. У повному бойовому спорядженні, але з виразом обережної гостинності.

— Ласкаво просимо, шановні гості з Пекельного Царства.

— Вітаю лісових братів і сестер, мужніх воїнів всіх земель, — відповів Арон.

Я мало не випустила повітря з подивом.
Це той самий демон, який хотів сюди просто увірватися? Той, що казав, що може з’явитися де завгодно без запрошення?

Тепер він схилив голову, говорив поважно, стримано.
Без виклику.
Без злості.
Без демонстрації сили.

Прямо королівська дипломатія.

Я прищулилась, дивлячись на нього.
Хитрий. Дуже хитрий. І що ти задумав, Арон?

Він швидко глянув на мене й ледь-ледь всміхнувся куточком губ.
Так тонко, що це могла помітити тільки я.

Гаразд. Якщо ти хочеш грати у дві гри водночас — я теж буду.

Ми зайшли всередину замку. Там усе було таким маленьким, що я відчула себе велетнем. Стеля низька, меблі маленькі, дверні ручки — на рівні моїх колін.

Я боялася дихнути глибше — здавалося, що зачеплю щось плечем і зламаю.

Нас провели у просторішу залу.
Тут усе виглядало більшим: кам’яні стіни, золотисті лампи, довгі столи з різними рівнями для гостей різних рас.

— Просимо наших гостей присісти та спробувати наші національні страви, — гном уклонився.

Я сіла, відчуваючи, як напруга повільно спадає.
Але ненадовго.

Бо поруч сів Арон.
Надто близько.
Його рука торкнулась спинки мого стільця.
Його коліно ковзнуло моє — випадково, або… не випадково.

Я відчула його теплий погляд на собі. Той погляд, від якого хочеться і відсунутись, і лишитись.

Чортів демон…

А попереду — зустріч із правителем гномів.
І розмова, яка точно не буде легкою.

Гноми рознесли по столах тарілки — все виглядало… дуже по-гномськи.
Корінці, тушковані гриби, медові шматочки хліба з товстою скоринкою, різнокольорові овочі, які я навіть не впізнала. Страви парували, пахли димом, чимось солодким і трішки гострим.

Бодя вже тягнувся до всього одразу, а Юда обережно обнюхувала тарілку, ніби боялась, що їжа оживе та вкусить.

Я ж більше думала про те, що чекає попереду.
Про правителя гномів.
Про частину книги.
Про небезпечну угоду, у яку ми ось-ось вступимо.

А ще — про те, чого не хотіла визнавати: про Арона, який сидів поруч і випромінював таку спокійну, упевнену силу, що я ледве не забувала дихати.

— Ти нервуєш, — прошепотів він так тихо, що ніхто інший не почув.

— Ні, — миттєво збрехала я.

— Неправда, — усмішка з’явилась у куточку його губ. — Ти стискаєш виделку так, ніби збираєшся її мені в серце всадити.

— Не спокушай, — прошипіла я, опускаючи погляд у тарілку.

— Спокушати — це твоя спеціальність, відьмочко.

Я мало не вдавилась повітрям.

Я відчула, як у щоки піднімається жар.

Нарешті, двері у кінець зали розчинились.
До приміщення зайшли гноми у срібних обладунках, а між ними — той, кого я впізнала без підказок.

Правитель.

Невисокий, але з такою аурою сили, що мені одразу захотілось сидіти рівніше.
Борода заплетена, очі гострі, немов він бачить крізь людей.
І крізь демонів теж.

Його погляд спершу зупинився на мені.
Тривожно-довгий, вдумливий.
Потім — на Ароні.
І там в очах правителя промайнуло щось схоже на недовіру… і цікавість.

— Не думав, що побачу Правителя Пекла у себе за столом, — промовив гном, трохи відсторонено, але з легкою цікавістю в голосі.

— Все буває вперше, — спокійно відповів Арон, ніби це цілком природно — сидіти тут серед гномів і вести переговори.

— Чим можемо допомогти?