Гноми

Арон перечитував рядки, написані Аїдом.
У кабінеті, за великим чорним столом, він виглядав надто серйозно — я б навіть сказала, грізно.
Чорна сорочка була закочена до середини ліктя, відкриваючи сильні передпліччя; його довгі пальці неквапно ковзали по сторінках щоденника Персефони, так обережно, ніби він тримав не книгу — а… неважливо, що він тримав.

Я так зосередилася на тому, як він поводиться з книгою, що на мить забула, навіщо взагалі прийшла.

— Отже, перші, до кого підемо, — гноми, — промовив він, вистукуючи пальцями якусь мелодію, певно, складаючи план у своїй голові.

— Ти ж розумієш, — запитала я, — іти до них із порожніми руками — марно. Вони ніколи не віддадуть нічого просто так.

— Ти права, моя відьмочко.

«Моя». Це маленьке слово. Таке просте. Таке невинне у контексті.
А всередині в мене все спалахнуло, ніби хто кинув іскру в суху солому.

О ні, Аніко… Що з тобою? Він сказав це випадково. Ми з ним узагалі як брат і сестра, заспокоювала я себе.

— Все добре? — Арон звів на мене погляд. — Ти виглядаєш напруженою.

Ще б пак. Не казати ж йому чому.

— Просто думаю, що можна запропонувати гномам, — відповіла я швидко.

— Золотом чи камінням їх не купиш. Тут потрібне щось… інше.

— Ну, а що вони люблять?

— Як і всі чоловіки: золото, жінок… зброю.

— Точно. Зброю! — вигукнула я, коли усвідомила, що в демона є щось, від чого гноми точно не відмовляться.

— Або те, з чого роблять зброю, — додав він, погляд його став хитрим.

— Є якийсь метал, про який гноми не знають?

— Ще краще. Вічний вогонь.

Я різко підняла голову.

— Ти готовий поділитися тим, що віками належало лише Пеклу? — недовірливо запитала я.

— Якщо Персефона довірила їм частину книги, — Арон закрив щоденник і подивився прямо в мої очі, — тоді вогонь — це занадто малий подарунок для них.

— Але нам для початку треба з’ясувати, в кого саме ця частина книги. 

— У їхнього правителя, в кого ж іще, — упевнено відповів, навіть не замислюючись. — Таке не довіряють аби кому.

— І що, ми просто до них прийдемо? Навіть без запрошення? — здивовано запитала.

Він підняв голову.
Погляд — холодний, владний, майже загрозливий.

— Квітко, ти, здається, забула… я не останній демон у цьому царстві. Я можу з’явитися будь-де. Без запрошення. — В його очах заграли темні іскри, ті самі, що завжди нагадували, ким він є насправді.

— Якби я вела перемовини, я б дала їм час підготуватися, — вперто відповіла я.

— Може, мені ще свиту зібрати? — хмикнув він.

— Це чудова ідея! Візьмемо моїх друзів! — радісно сказала я, уявляючи їхні обличчя.

— Ні, — відрізав демон.

— Ну чому? — так і хотілося топнути ногою.

— Тому що я так хочу.

Я подивилася на нього й не могла збагнути, як ще кілька хвилин тому він мені подобався.
Образа накотила так різко, що я сама не встигла зрозуміти, як… віддала її йому. Просто вчепилася поглядом — і він відчув.

Грізний вираз демона змінився. Він дивився на мене, збентежений, ніби його накрили чужим болем.

— Невже мої слова так тебе образили?.. — тихо запитав він.

— Ні, — відповіла я коротко, усвідомлюючи, що накоїла.

Сором обпік шию. Я підвелася, аби піти.

— Повернись. Чому ти йдеш? — пролунало за спиною.

— Тому що я так хочу, — кинула я, відкриваючи двері.

У ту ж мить він був поруч. Різко, безшумно.
Перегородив шлях, не дозволяючи втекти.

— Відьмо, ми ще не договорили, — його голос стишився, але став небезпечнішим.

— Мене звати Аніка. Називай мене так, — вирвалося з мене, голос зірвався.

Арон… розсміявся. Тихо. Глухо. Наче я щойно сказала щось смішне.

— Не розумію, чому мене так тягне до тебе, а? Відьмочко… — він вимовив це повільно, майже смакуючи, і його пальці торкнулися мого волосся.

Серце вибивало з грудей, але гордість стояла стіною.

Я підняла руку і торкнулася його щоки.
Він не очікував цього — піддався, заплющив очі.

Я нахилилася до самого вуха, відчуваючи, як його подих ковзає шкірою.

— Тримай себе в руках, демон… бо я не відчуваю до тебе нічого, крім братських почуттів.

Він посміхнувся — повільно, небезпечно.

— Інцест серед богів — не рідкість.

— Добре, що ми не боги, — відповіла я.

— І добре, що ми не брат і сестра.

Я застигла, не знаючи, куди подіти руки, очі, себе. Його слова вибили мене з рівноваги — він грався, тиснув, провокував.
А я… я не знала, чи хочу втекти, чи кинутись на нього з кулаками.

Я розвернулася й пішла. Цього разу він не зупиняв.
Лише стояв, спершись плечем об двері, й посміхався так, ніби знав щось більше, ніж я хочу знати.