Демон

Розділ 7

З приходом ночі я зрозуміла, що більше чекати не можу. Мені терміново треба було побачити демона.

Спочатку я думала викликати його. Потім — увірватися в його сон. Але зрештою обрала найпростішу дорогу: нашу нитку. Тонку, відчутну, невидиму… ту, що з’єднувала нас від самої першої зустрічі.

Це виявилося навіть легше, ніж я уявляла. Варто було лише подумати про нього — і я відразу відчула напрямок. Наче в грудях тіпнулося друге серце, що билося в унісон із моїм.

Я тихо причинила двері своєї кімнати, йдучи навшпиньки, щоб не турбувати тих, хто спав за стінами. Коридори були теплі, напівтемні, немов дихали власною волею. Я йшла повільно, збираючи думки докупи, намагаючись вирішити, з чого почати розмову… і чи взагалі вистачить мені сміливості її почати.

Знайшла його швидко.

Арон стояв на балконі, спершись ліктями об кам’яну огорожу, а вітер грався його чорним, як ніч, волоссям. Він виглядав так, ніби чекав когось.

— Невже, відьмочко, я настільки тобі сподобався, що ти не витримала навіть однієї ночі без мене? — промовив він, обертаючись з самовдоволеною усмішкою.

— Ні, ти не так зрозумів, — я зупинилася за кілька кроків, не знаючи, як пояснити й з чого почати.

— А мені здається, — він повільно підняв брову, — що я все розумію правильно. Особливо після твого … маленького ритуалу з прив’язкою. 

У мене всередині все перевернулося.
Боже. Тільки не це. Тільки не такі думки в його голові.

Я застигла на секунду, але змусила себе заговорити:

— На Повелителя Пекла таке закляття взагалі не подіяло б. Не думав про це? — я схрестила руки на грудях і вперше за вечір глянула на нього прямо.

— Ти права, — повільно сказав він, розглядаючи мене так уважно, що здавалося, ніби бачить мене наскрізь. — Але чомусь у тебе… вийшло. І ще мене цікавить, як ти, Вишенько, викликала мене, просто назвавши моє ім’я.

— Тому що ти сам дозволив мені це зробити.

Він зробив крок уперед.
Потім ще один.
І ще.

Тепер він стояв зовсім близько, втягуючи мій запах, торкаючись пальцями мого волосся так повільно, ніби вивчав його дотиком.

— І що ще я тобі дозволив? — запитав він, злегка хрипким, небезпечно низьким голосом.

— Усе, — відповіла я подумки, проникаючи в його свідомість різким рухом, ніби розрізаючи повітря.

Його погляд став глибоким і напруженим. Він мовчав, не відводячи очей, не міг повірити, що почув мій голос у своїх думках.

Я зробила крок назустріч.
І прошепотіла:

— Я знаю, хто ти, Арон. Знаю твій біль, твою самотність. Знаю, чому останнім часом ти відчуваєш у Пеклі не жар, а холод.

Він вдивлявся в мене так, ніби намагався розібрати кожну тінь у моїх очах, знайти там відповідь, якої сам боявся. Його погляд ковзав по моєму обличчю різко, майже нервово — демон, який звик знати все, раптом не розумів найпростішого: як я торкнулася того, що він роками приховував навіть від себе.

— Четверте бажання… виконано, — промовила я майже пошепки, боячись розбудити щось глибше, ніж його гнів. — Ти загадав його в майбутньому. Сказав, що це останній шанс. Ти захотів, щоб я… розморозила твоє Пекло.

Його рука повільно потягнулася до шиї. Арон дістав медальйон, відкрив кришку — й застиг.
Всередині було порожньо. Четверта крапля зникла.

На мить демон виглядав не загрозливо, не владно — а приголомшено.
Так, ніби світ під ним провалився, і він не знав, за що тепер триматися. Він не хотів вірити — ні моїм словам, ні власним очам.

— Який контракт ми уклали? — його голос звучав холодно, владно. — Скажи мені, що саме туди входило.

— Ми не підписували контракт, — відповіла я спокійно. — Ми провели ритуал.

Його погляд звузився, холодний і гострий, як у хижака, що оцінює здобич.

— Отже… клятва на крові, — сказав він чітко, голосом, що не залишав сумнівів. — Це звичайна справа. Ти мусиш виконати обіцяне мені слово, поки …

— Ні, Арон, — перебила я. — Ми з’єднали наші душі.

— Тобто… одружилися? — його голос пролунав тихо, але вібрація його присутності змусила мене здригнутися. 

Він завмер на мить, нахилив голову, очі заглибились у мої, а на губах з’явилась легка, ледве помітна усмішка — він явно зацікавився, намагаючись зрозуміти, що саме я маю на увазі.

— Ти казав, що ми просто станемо рідними душами, будемо відчувати одне одного, вірити, — сказала я, тримаючи його погляд.

— Так, як сімейна пара, — промовив він спокійно, але у голосі пролунала легка усмішка, немов він насолоджувався моментом, перевіряючи мою реакцію.

Я зробила крок назад, але він теж крокнув уперед, скоротивши відстань до лічених сантиметрів.

— Але брачних татуювань у нас немає. Ми з тобою наче брат і сестра, — сказала я твердо, дивлячись йому прямо в очі, не відводячи погляду, хоча серце шалено билося всередині.

Він нахилився ще ближче, його тепле дихання торкнуло моєї щоки. Голос тихий, владний:

— Їх немає, відьмочко… Бо щоб ритуал був завершений, потрібно зайнятися коханням.