Грішні душі

Пекло зустріло нас хвилею гарячого, важкого повітря, що тиснуло на груди й змушувало дихати з перебоями. Сонця не було, лише розпечена лава текла водоспадом, ніби оголене серце пекла, освітлюючи все червоним полум’ям і відкидаючи химерні, моторошні тіні. Дим і гарячий запах сірки пронизували ніздрі, нагадуючи, що ми ступили у серце справжньої безодні

— Туди кидають грішні душі? — невпевнено запитала Тіна.

— Інколи туди падають і надокучливі студенти, — не без насмішки кинув Арон.

У далині виднілися демони й душі на ланцюгах. Ті рвалися, кричали, але демони не відпускали. Згодом ми дізнаємось: то була не лава. Речовина показувала душі їхні найбільші гріхи — і змушувала проживати їх знову та знову, поки не прийде усвідомлення болю, який вони завдали іншим.

Ми звернули вбік — і світ змінився. Галявина квітів, чисте повітря, прозора річка. Майже рай… поки не придивилися ближче. Під водою, без можливості виринути, металися душі з божевільними очима, що благали про порятунок.

— Що вони зробили? — прошепотіла хтось із нас.

— Топили кошенят, — буденно відповів Арон. Ми роззявили роти. — Жартую. Це маги води, які вбивали силою, що їм довірена.

— Тобто кожного карають його ж стихією? — запитала я.

— Так і ні, відьмочко. Кожен має відчути біль від власної сили.

— А якщо сила повітря? — поцікавився Бодя.

— Їх позбавляють можливості дихати. Вічна задуха на висоті пташиного польоту.

— Невже вам не шкода цих душ? — тихо промовила Юда.

Арон різко обернувся.

— Шкода? Ходімо. Показати вам — простіше, ніж пояснювати.

Ми опинилися у величезному сховищі. Навколо плавали маленькі кульки, що світилися різними барвами. Більшість — темні.

— Це історії душ. Чим темніша — тим більше гріхів, — пояснив Арон. — А ті, що світяться, вже пройшли свої муки. Розкаялися. Скоро їх відпустимо переродитися.

Він кілька секунд шукав поглядом, потім витягнув одну кульку — настільки чорну, що вона, здавалося, ковтала світло.

Арон підняв її перед собою.

— Закрийте очі. Відкриєте, коли я скажу.

Ми синхронно зажмурилися.

— Aperi animam tuam tenebrosam… — його голос пройшовся по шкірі холодним лезом.

Ми розплющили очі — і світ розірвало.

Перед нами виникло перше видіння. Чоловік, дорослий, сильний, з холодним поглядом, що проникав крізь шкіру. Дівчинка — не більше десяти років, тендітна, зі сльозами на щоках і страхом у очах. Він нависав над нею, намагаючись зламати її волю, відчувалося, що вона намагається вирватися, захиститися, але його хватка була міцною. Її крики розривали простір, але ніхто не слухав, ніхто не допомагав. 

Я застигла, немов заклята, відчуваючи кожен її подих, кожен порив відчаю. Було відчуття, що хтось висмоктує з мене всі емоції, залишаючи лише  біль. Сльози котилися самі, обпалюючи щоки, а серце стискалося від безсилля.

Наступний спогад вдарив ще сильніше. Його вогонь виривався назовні, мов живий, розриваючи все на своєму шляху. Село палахкотіло, будинки згорають за мить, дерева тріскотять і падають, земля горіла від його полум’я. І серед цього хаосу — маленька дівчинка, у якій після його ганебного вчинку пробудилась магія. Вона намагалася відплатити, намагалась його вбити, але її сила була слабка, а світ надто жорстокий. І замість того, щоб вижити, вона загинула. Разом з нею — усі жителі села, у полум’ї, крику і розпачу. 

Я відчула, як холод пробіг по спині, немов сама земля під ногами перетворилася на попіл, а серце стислося від неможливої безвиході.

Трете видіння спалахнуло перед нами різкіше за попередні. Той самий чоловік — той самий погляд, чорний, як сама ніч. Очі, в яких не було жодної іскри людяності.

Перед ним стояв єдиноріг. Білий, величний, із гривою, що світилася м’яким сяйвом, ніби зітканим із ранкового туману. Він хитав головою, намагаючись не завалитися набік, відчуваючи небезпеку, але не маючи сили втекти.

Чоловік підняв лезо.

І єдиноріг заржав — не як кінь, а як істота світла, яку вирвали з власного світу й кинули на коліна. Крик, що прорізав простір, розбиваючи тишу, мов кришталь.

Чоловік розрізав його ще живого.

Повільно. Методично. Наче виконував ритуал, який знав напам’ять.

Кров сяяла сріблом, розтікаючись по землі, а тіло тремтіло. Єдиноріг борсався, намагаючись втекти хоч поглядом, хоч останнім подихом — марно. Чоловік занурив руки всередину й вирвав серце, що все ще билося. Серце світлої істоти, чистої до останнього подиху.

Світло згасло.

Він стояв, тримаючи серце, мов трофей, а його руки поглинали енергію, що прагнула вирватися. І йому це вдавалося легко — так само легко, як він знищив усе інше.

— Досить, — вирвалося в мене хрипом.

— І це лише мізерна частина його гріхів, — промовив Арон спокійно, але в його голосі звучав лід.

Бодя ковтнув, здавалося, навіть його полум’яні крила — якби він їх зараз проявив — тремтіли б.

— Можу помилятися, але… мені здається, я знаю цю душу, — нарешті вимовив він. — Це ж Архимаг Літій Задовський. Я читав про нього… але його не стало років двісті тому. Невже його душа й досі така чорна?

— Не всі душі мають право на переродження, — твердо відповів Арон.
Полум’я в його очах спалахнуло сильніше, немов відгукуючись на сказані слова.

— Є ті, хто залишаються тут… доки їхні гріхи не зітруться до порожнечі. А деякі… ніколи не зітруться.

Коли наша маленька екскурсія Пеклом нарешті скінчилася, ми всі видихнули одночасно. Полегшення було дивним, ламким — таким, що більше схоже на втому після удару, ніж на справжній спокій. Важко було навіть сформулювати, як ми себе почували: ніби частина нас так і залишилася там, серед демонів і грішних душ.

— Мені здається, ніби я померла і зараз відбуваю покарання, — промовила Тіна, скидаючи взуття й підібравши ноги під себе в якійсь інстинктивній, заспокійливій позі.

— Я просто не розумію, що ми маємо тут робити, — сказала Юда, поглядом ковзаючи по кам’яній підлозі, ніби боялася підняти очі.