Кров Аїда

Розділ 3 

— Ти серйозно? Думаєш, якщо в мене вогняний дар, то я можу розморозити Пекло? — я розсміялася від самої думки й абсурдності ситуації.

Він теж посміхнувся — легко, невимушено, ніби мова йшла не про катастрофу вселенського масштабу, а про погоду.

— Я ж не сказав, Квітко, що ти маєш робити це сама. Мені потрібна твоя допомога, а тобі — моя, — він ледь помітно кивнув у бік, де лежала бабця.

— Як ти пропонуєш це все зробити? — я схрестила руки. — Можливо, є якесь закляття? Або… запустимо дракона до тебе в Пекло, нехай зігріє його своїм полум’ям?

— Якби все було так просто, я б не стояв тут, відьмочко, — спокійно відповів він.

— Хм, “просто”. Дракон — це для нього, бачте, просто… — я вже ледве стримувала себе від істерики, намагаючись не зірватися на демона.

— Ми повернемося у минуле і спробуємо все змінити. Точніше — ти повернешся.

— Демоне, мені здається, чи я сплю? Це нереально. Ні повернутися назад, ні розморозити Пекло.

— Реально. Але шанс буде лише один.

Він повільно розстібнув кілька ґудзиків на сорочці, і я побачила кулон, схожий на рубін. Камінь світився зсередини, переливався так, ніби в ньому текло щось живе. Я відчула, як від нього тягне давньою магією — чорною, густою, старшою за сам світ.

— Що це? — прошепотіла я, ніби боялася, що хтось почує.

— Кров Аїда. Засновника й першого володаря Пекла. 

— Це неможливо. За історією було лише три краплі крові, розділені між династіями… але їх давно використали.

Я переводила погляд з демона на кулон і не могла повірити своїм очам. Аїд любив своїх дітей — настільки, що залишив їм подарунки у вигляді власної крові.

Перша крапля дісталася Династії Нічних Ангелів. Вони поводилися з нею бездумно: не вірили, що сила може бути настільки небезпечною, і захотіли неможливого — бути найсильнішими у темряві, непохитними й непереможними.
Кров Аїда виконала бажання… але по-своєму.
Уночі їх дійсно не можна було здолати. Та щойно сходило сонце — сила розсипалася, як пил.
У всьому має бути баланс. Саме цьому Аїд учив своїх дітей.

Другу краплю використали під час війни між драконами та демонами. Династія Світла загадала перемогу й знищення ворога.
І знову кров повела себе інакше.
Війна зупинилася, дракони зникли — але разом із ними впала рівновага. Світ занурився у Хаос: магічні потоки, які стримували дракони, вирвалися з-під контролю, і магічні істоти почали прориватися у всі світи. Почалася нова війна — масштабна, кривава, де не було невинних.

І тоді демонам не лишилося вибору. Вони використали останню, третю краплю.
Династія Сили попросила повернути драконів і зупинити війну.

Минали століття. Діти Аїда заспокоїлись, побудували свою імперію. Інші раси теж жили спокійно — усі були певні: кров їхнього владики вичерпана, а отже боятися нічого.

— По історії дійсно було три краплі, але Аїд ніколи не любив число три, — демон посміхнувся. — Четверту краплю він передав новому володарю Пекла.

— Тоді чому ти просто не можеш загадати бажання й розморозити своє Царство? — я примружилась. Логіка ж проста… чи ні?

— Тому що вийде так само, як із другою краплею, — його усмішка зникла. — Проблема не вирішиться. Вона стане тільки гіршою.

— І що ти пропонуєш?

— Моє бажання буде простим, — демон говорив так невимушено, наче мова йшла про дрібницю.— Тобі потрібно буде лише повернутися в минуле. Знайдеш мене, розповіси все, що сталося, і тоді я зможу не допустити, щоб Пекло замерзло.

Я дивилася на Рогатого й щиро не розуміла, невже він справді думає, що це так легко.

— І як, по-твоєму, я потраплю у твоє Царство? Помирати і відбувати якесь грішне покарання я не збираюся.

— Все набагато простіше, виноградинко. Ми просто з’єднаємо душі.

— Тобто… одружимось? — я мало не вдавилась власним повітрям.

 — Квітко, — демон говорив так невимушено, ніби пояснював елементарну річ, — ми просто станемо рідними душами. Про таке більшість може лише мріяти. Коли ти повернешся в минуле, ти зможеш мене легко знайти… або призвати. Ти маєш мені вірити. Іншого виходу немає. 

— А якщо мені не вдасться тебе переконати? — я вдивлялась просто в його світло-голубі очі. — Якщо ти там, у минулому, взагалі не захочеш мене слухати? Не повіриш мені?

— Але я тобі довірюсь, — тихо відповів він. — Я зроблю все, щоб ти знала як переконати мене. Розповім тобі свої найпотаємніші бажання, слабкості, мрії… усе, що потрібно.

Його слова зависли між нами, важкі й теплі, як дим від ритуального вогню. Він дивився так уважно, ніби намагався розгледіти на моєму обличчі кожну емоцію, кожне вагання. Я бачила, як змінюється вираз його обличчя — звична зухвалість зникла, натомість проступила дивна відвертість. Він виглядав неймовірно вразливим, і я ніби сама відчула ту тривогу, біль і розчарування, що ховалися за його словами.

— Добре… — здалася я, важко ковтаючи повітря. — Я допоможу тобі. Що потрібно робити?