"Наказ, який не обговорюється"

Вечір затягнувся, але я не відчувала втоми — лише звичне задоволення від виконаної роботи. Остання папка зі справою про те угруповання нарешті у Генерала . Справа закрита. Складна, виснажлива, але успішна.
​Я лягла в ліжко, заплющила очі й почала подумки складати план на завтра: ранковий звіт, перевірка особових справ, підготовка до нового випробування. Моє життя було розписане по хвилинах, і я була готова до нових викликів. Тіло ще нило від поранення, але це була лише дрібниця, яка не могла зупинити мій ритм. «Завтра знову в бій», — подумала я перед тим, як зануритися в короткий сон.
​Наступного ранку я зайшла в управління впевненою ходою, вже подумки прокручуючи майбутні завдання. Кава в руках, плани в голові. Але варто було мені наблизитися до свого кабінету, як до мене підскочив черговий.
​— Майоре Рейдж, терміново. Генерал Савченко чекає в кабінеті.
​Я лише кивнула, не очікуючи підступу. Зайшовши до генерала, я готувалася отримати нове призначення.

У кабінеті генерала Савченка пахло міцною кавою та холодною сталлю. На столі лежала папка з  моєю  тримісячною важкою справою, яка ледь не стала фінальною в моєму власному житті.

— Ти знову ледь не розсталася з життям, Майоре Рейдж, — генерал Савченко навіть не підняв очей від документів, але в його голосі відчувався сталевий натиск. — Куля в плечі — це не нагорода, це попередження.

Я мовчки поправила пов’язку під кітелем. Біль у плечі був звичним фоном, майже непомітним у порівнянні з адреналіновим «післясмаком» затримання.

— Злочинне угруповання знешкоджене, сер. Втрати серед цивільних нульові. Майор Рейдж готова до виконання наступного завдання, — мій голос звучав рівно, без жодної емоції.

Генерал Савченко нарешті відкинувся на спинку крісла і пильно подивився на мене. В його очах не було гніву — лише втома. Він дістав із шухляди паперовий конверт і поклав його перед собою.

— Ти не готова, Майоре Рейдж. Ти «перегоріла». Ти перетворилася на зброю, яка стріляє сама в себе.

Він штовхнув конверт через стіл. Там були квитки до Одеси.

— Це наказ. Два тижні в Одесі. Без спецзавдань, без рації, без стрілянини. Якщо я побачу тебе в штабі раніше, ніж через чотирнадцять днів, подаси рапорт на звільнення.

— Це абсурд, сер! — я ледь стримала емоції, стиснувши кулаки. — Я не вмію «відпочивати». Я не знаю, що робити на курорті! Це не для мене!

— Саме тому ти туди й їдеш, — відрізав Савченко. — Це твоє найскладніше завдання: просто бути людиною.

Я дивилася на квитки, як на вирок. Повітря в кабінеті стало важким, але наказ генерала не підлягав обговоренню.

— Слухаюсь, сер, — сухо кинула я, забираючи конверт.

Збори були швидкими та механічними: мінімум одягу, жодної зброї — лише документи та паспорт. Вдома панувала тиша, яку я ніколи раніше не помічала. Закидаючи речі у валізу, я відчувала дивний опір, ніби мої руки відмовлялися пакувати речі для відпочинку, звикнувши лише до спорядження. Але наказ є наказ.

…Одеса зустріла мене не шумом хвиль, а вологим, солоним повітрям, яке в’їдалося в шкіру навіть крізь зачинене вікно таксі. Я відкинулася на спинку сидіння, відчуваючи, як пульсує втомлене плече. Жодних звітів, жодних наказів. Лише два тижні вимушеного заслання.

Принаймні, так мало бути.

Готель зустрів прохолодою холу та привітною посмішкою адміністратора. Я швидко пройшла реєстрацію, намагаючись не звертати уваги на групу чоловіків у дорогому костюмі, що голосно сперечалися біля барної стійки. Моє треноване око одразу виокремило деталі: занадто міцні рукостискання, погляди, що постійно сканують периметр, і, звісно, приховані кобури під піджаками.

«Відпустка», — вкотре нагадала я собі, відчиняючи двері свого номера.

З балкона відкривався ідеальний вид на море, яке в променях призахідного сонця здавалося розплавленим золотом. Я підійшла до поруччя, вдихаючи глибше. Саме в цей момент мій погляд зупинився на причалі, де біля білосніжної яхти відбувалася якась дивна передача пакунків. Це не було схоже на доставку багажу чи продуктів. Це було професійно, швидко і... незаконно.

Мій «сталевий стержень», який я так ретельно намагалася вимкнути, миттєво активувався. Мозок, всупереч бажанню відпочити, почав аналізувати відстань, кути огляду та можливі шляхи відходу незнайомців.

Серед них був один. Високий, атлетичної статури, з недбалою темною зачіскою та таким виглядом, ніби все це місто належало виключно йому. Він стояв осторонь, недбало спираючись на поруччя яхти, але кожен його рух видавав у ньому хижака. Його очі, навіть з такої відстані, здавалися мені гострими, як лезо.

— Рейдж, ти приїхала сюди відпочивати, — прошепотіла я сама собі, стискаючи поруччя до білих кісточок. — Дивись на захід сонця, а не на кримінальну хроніку.

Але я вже знала: я не зможу просто зачинити балконні двері. Моя відпустка щойно закінчилася, навіть не встигнувши початися.

Я відступила від поруччя, але образ того чоловіка з яхти закарбувався в пам’яті. Його важко було не помітити: високий, з недбалою темною зачіскою та розслабленою, майже зухвалою поставою. Він не метушився, як інші, а просто стояв, спостерігаючи за всім з певної відстані. Це «спокійне спостереження» напружило мене більше, ніж суєта інших хлопців на причалі.

«Звичайні відпочивальники так не поводяться», — промайнуло в думках.

Щоб вгамувати потік аналітичних висновків, я спустилася в ресторан готелю. У залі було шумно, і я вибрала столик у кутку, звідки було видно вхід і гарний огляд на зал це професійна звичка .

Проте за сусіднім столиком сиділи двоє хлопців, яких я впізнала — вони були тими самими, кого я бачила на яхті.

Один із них випадково глянув у мій бік. Його погляд затримався на мені, він різко змінився в обличчі, штовхнув ліктем іншого і кивнув у мій бік. Вони щось інтенсивно обговорювали між собою, активно жестикулюючи, але шум закладу надійно приховував їхні слова.