4 Розділ.

4 Розділ.

Глінтвейн був гарячий, розчинявся в морозному повітрі солодким паром і пахнув апельсинами, імбирем і ледь вловимим медовим ароматом. Поліна гріла долоні об паперовий стаканчик і ловила себе на думці, що вперше за весь вечір їй не холодно. Ні зовні, ні всередині.

Вони стояли поруч, під гірляндами, що тихо мерехтіли між деревами. Люди проходили повз, не звертаючи на них уваги, ніби в цьому куточку парку зупинився час. Свято дихало тихо, спокійно.

— Знаєш, — сказав Денис, — іноді найкращі ролі трапляються без кастингу.

— А найкращі кадри — без сценарію, — усміхнулася Поліна.

Вони ще трохи говорили — про дрібниці, які чомусь хотілося запам’ятати: про зимові міста, що стають схожими одне на одне; про зйомки, де життя завжди переграє режисера; про музику, яка раптово врізається в пам’ять і лишається там надовго. Розмова текла легко, мов теплий напій, — без пауз, які хотілося б заповнити.

— Ну що, з новоспеченою актрисою зробимо селфі? — підморгнув Денис.

Він став поруч, миттєво скорчив кумедну гримасу й показав великий палець — ніби це була їхня тисячна спільна зйомка. Поліна, досі трохи почервоніла, усміхнулася в камеру — несміливо, але щиро.

— Тепер твоя черга, — вже спокійніше сказав він.

Вона дістала телефон.

Денис більше не грав на камеру — без гримас і жартів. Просто дивився: уважно, з легкою посмішкою й тим самим блиском в очах, який буває у людей, що точно знають, де вони і навіщо. Саме так дивляться ті, кому не треба нічого доводити.

Денис глянув на годинник і неохоче зітхнув.

— Мені час. Якщо не побіжу зараз — мене тут залишать назавжди.

Він дістав телефон.

— Можна твій номер? Раптом захочу покататися на гірці. Але вже не сам.

Вони обмінялися контактами.

Поліна вводила цифри, відчуваючи, як серце стукає трохи швидше, ніж слід.

— А якщо колись захочеш справжнього Діда Мороза, — сказав він тихіше, дивлячись їй просто в очі, — у тебе вже є до кого подзвонити.

Він усміхнувся — не широко, майже по-дитячому — і зробив крок назад. Потім ще один. Наче давав їй час запам’ятати цей момент.

А тоді розвернувся й побіг у бік мікроавтобусів, на ходу знімаючи червону шапку. На мить обернувся, махнув рукою — і зник у світлі гірлянд та фар.

Поліна залишилася стояти, тримаючи в руках порожній стаканчик. Пар від глінтвейну здіймався й танув у холодному повітрі, як і цей вечір — ніби не хотів завершуватися.

Поряд сміялися діти, з гірки долинав радісний крик, сніг падав повільно й тихо, торкаючись вій. З кіоску лунала новорічна мелодія, яка розчинялася десь аж біля серця.

Поліна глянула на телефон. Новий контакт.

Денис.

Вона усміхнулася — м’яко, майже несміливо.

Просто вийшла на гірку.

Просто шукала кадр.

А знайшла — момент, до якого захочеться повертатися.

Вона ще довго стояла серед світла й снігу.

Та десь глибоко всередині знала: іноді справжня магія приходить саме тоді, коли її зовсім не чекаєш.